Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Ульбріксона і почав закидати його, промацуючи, дошкульними питаннями, сповнений рішучості з’ясувати, що тренер «Husky Clipper» думав про новий урожай першокурсників, про увесь цей «дрімучий ліс», як висловився Брогем. Ульбріксон якийсь час мовчав, роздивляючись хлопців на рампі і мружачись на сонце, що освітлювало Косу. Температура повітря піднялася вище 20 градусів, незвично тепло для жовтневого дня в Сіетлі, і деякі новачки познімали сорочки, щоб поніжитися на сонці. Кілька хлопців прогулювалися вздовж причалу, нахиляючись, піднімали довгі ялинові весла та виважували, щоб відчути їхню значну важкість. У золотому полуденному світлі хлопці рухались дуже граційно — гнучкі та спортивні, готові взятися за будь-що.

Коли врешті-решт Ульбріксон повернувся до Брогема та відповів, це було одне-єдине слово, яке навряд чи щось пояснювало: «Приємні».

Роял Брогем дуже добре знав Ела Ульбріксона, а тому швидко оговтався від сповільненої реакції. Було дещо в тому, як саме Ульбріксон надавав свою відповідь, чи то певні нотки в його голосі або блиск в очах, чи то сіпання в куточку рота, що приковувало увагу Брогема. Наступного дня він запропонував своїм читачам таке тлумачення відповіді Ульбріксона: «Що найменш обачними словами означає «дуже хороші».

Інтерес Рояла Брогема до того, що думав Ел Ульбріксон, був вельми не випадковим та набагато значнішим, ніж просто бажання заповнити свою щоденну колонку ще однією лаконічною цитатою Ульбріксона. Брогем був завжди в пошуках — один із багатьох, він започаткував свою 68-річну кар’єру в «Пост-Інтеллідженсер».

Із того часу, як почав працювати в газеті у 1910-му, Брогем став чимось на зразок місцевої легенди, відомий своєю надприродною здатністю витягувати інформацію з легендарних постатей, таких як Бейб Рут і Джек Демпсі. Його думка, його зв’язки і його завзятість так високо цінувались, що він швидко став чимось на кшталт інспектора манежу в суспільному житті Сіетла, розшукуваний грандами всіх мастей — політиками, зірковими спортсменами, президентами університетів, промоутерами борців, тренерами, ба навіть, букмекерами. Але насамперед, Брогем був майстерним промоутером. «Частково поет, частково Ф. Т. Барнум», — назвав його Емметт Уотсон, інший легендарний хронікер Сіетла. Та понад усе Брогем хотів просувати та розкручувати Сіетл. Він прагнув трансформувати світову думку про нього, як про сіре, сонливе, лісорубно-рибальське містечко, як про дещо значно грандіозніше та витонченіше.

Коли Брогем уперше приїхав у «Пост-Інтеллідженсер» програма команди Вашингтона, яка складалася зі жменьки безладних сільських хлопців, полягала у сновиганні навколо озера Вашингтон у дірявих бочкоподібних човнах, а тренером був рудоволосий молодик, який на багатьох справляв враження ідіота, на ймення Хірам Конібеар. У наступні роки програма значно вдосконалилася, та команда все ще не мала ніякого визнання за межами Західного узбережжя. Брогем зрозумів, що настав час змінити все це. Урешті-решт, у величі та вишуканості ніщо не перевершить команду світового класу з академічного веслування. Спорт пахнув належністю до вищих класів. І команда була хорошим засобом для університету або міста, щоб їх помітили.

У 1920-х і 1930-х університетська команда була несамовито популярною, часто посідаючи перші місця в рейтингах разом із бейсболом й університетським футболом за кількістю преси, яку отримувала, та величиною натовпу, який збирала. Видатні веслярі прославлялись у національній пресі навіть в епоху Бейба Рута, Лу Геріга і Джо ДіМаджіо. Найкращі спортивні оглядачі, такі як Грантланд Райс і Роберт Келлі з «Нью-Йорк Таймс», наділяли своєю увагою всі основні регати. Мільйони шанувальників завзято стежили за прогресом своїх команд упродовж тренувань та гоночних сезонів, особливо на сході, де навіть така дрібниця, як біль у горлі рульового, могла стати головною новиною. Східні приватні коледжі, які позиціонували себе після елітних британських інституцій, таких як Ітон, вивчали веслування як джентльменський вид спорту та просували своїх молодих джентльменів-веслярів у найпрестижніші університети країни — Гарвард, Єль та Принстон. Найбільш віддані фанати навіть колекціонували картки своїх улюблених команд.

У 1920-х західні шанувальники почали виявляти подібний інтерес до своїх власних команд, підбурювані гарячим суперництвом, що почалося ще з 1903 року, між двома великими державними вишами, університетом Каліфорнії в Берклі та університетом Вашингтона. Після багатьох років боротьби, навіть у своїх власних студмістечках, за фінансування і визнання, програми команд в обох університетах нарешті почали приносити час від часу успіхи в конкуренції з їхніми східними суперниками. Нещодавно команди з Каліфорнії навіть виграли двічі олімпійське золото. Тепер обидва університети могли розраховувати, що десятки тисяч студентів, випускників та збуджених громадян зберуться на їхніх щорічних подвійних регатах у квітні, коли вони б’ються за перевагу у веслуванні на Західному узбережжі. Але західним тренерам платили лише частину того, що отримували їхні східні колеги, і західні екіпажі все ще веслували переважно один проти одного. Жоден університет не мав ані копійки, щоб найняти людей, та практично нічого від своїх заможних покровителів. Усі знали, що центр ваги в американському університетському веслуванні все ще знаходиться десь між Кембриджем, Нью-Хейвеном, Принстоном, Ітакою та Аннаполісом. Роял Брогем вирішив, що якщо він може бути якимось чином зміщений на захід, то нехай приземлиться просто в Сіетлі та принесе місту багато такого жаданого визнання. Він також знав, що враховуючи те, як ідуть справи, центр ваги натомість може спокійно зробити посадку в Каліфорнії.

У той час, як Ел Ульбріксон вивчав своїх нових першокурсників на човновій станції в Сіетлі того дня, за вісім тисяч кілометрів на схід 39-літній архітектор на ім’я Вернер Марч працював до пізньої ночі, схилившись над редакційним столом в офісі десь у Берліні.

Кількома днями раніше, 5 жовтня, він та Адольф Гітлер вийшли з чорного броньованого «Мерседеса-Бенца» в сільській місцевості на захід від Берліна. Їх супроводжували доктор Теодор Левальд, президент Німецького олімпійського організаційного комітету, і Вільгельм Фрік, рейхсміністр внутрішніх справ. Місце, де вони вийшли з автомобіля, було трохи на узвишші, десь на тридцять метрів над центром міста. На захід лежав стародавній ліс Грюнвальд, де німецькі князі XVI століття полювали на оленів та кабанів, і де в наш час берлінці всіх класів насолоджуються прогулянками, пікніками та збиранням грибів. На сході древні церковні шпилі та гостроверхі дахи центрального Берліна здіймалися над морем дерев, що багряніли