Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони прийшли, щоб оглянути старий стадіон «Дойче», побудований у 1916 році для невдалих Олімпійських ігор того року. Батько Вернера Марча, Отто, розробив та контролював будівництво структури найбільшого на той час у світі стадіону, але ігри були скасовані через Першу світову війну, яка так сильно принизила Німеччину. Тепер під керівництвом Марча-молодшого стадіон мав бути реконструйований у рамках підготовки до Олімпіади 1936 року, яку мала прийняти Німеччина.
Гітлер спочатку взагалі не хотів проводити ігри. Майже все в цій ідеї, насправді, ображало його. За рік до цього він прокляв ігри як винахід «євреїв та масонів». Сама серцевинна сутність олімпійського ідеалу, що спортсмени всіх націй та рас повинні об’єднуватись і конкурувати на рівних умовах, була антитезою глибинному переконанню його Націонал-соціалістичної партії, що арійський народ явно перевищує всіх інших. І він сповнювався огидою від думки, що євреї, негри та інші бродячі раси зі всього світу приїдуть та розходжатимуть Німеччиною. Але за вісім місяців після приходу до влади в січні Гітлер почав змінювати свою думку.
Людиною, яка більше, ніж будь-хто інший, несла відповідальність за цю трансформацію, був доктор Йозеф Геббельс, міністр народної освіти і пропаганди. Винятково гнівний антисеміт, котрий значною мірою був конструктором політичного підйому Гітлера, він тепер систематично руйнував те, що залишилося від вільної преси в Німеччині. Трішки вищий за півтора метра, з деформованою і вкороченою правою ногою, клишоногий, з головою дивної форми, яка здавалася занадто великою для його маленького тіла, Геббельс аж нітрохи не виглядав як впливова постать, але, насправді, був одним із найбільш важливих і впливових членів внутрішнього кола Гітлера. Він був розумним, виразним у висловленні своїх думок і на диво підступним. Багато з тих, хто знав його в соціальному середовищі, у тому числі американський посол у Німеччині Вільям Додд, його дружина Метті і його дочка Марта, вважали його «чудовим», «захопливим», «одним із небагатьох людей у Німеччині з почуттям гумору». Він мав на диво переконливий виразний голос, як для такої маленької людини — інструмент, яким він вправлявся, як рапірою, коли звертався до великих натовпів особисто або говорив по радіо.
Саме того тижня він зібрав три сотні берлінських журналістів, щоб проінструктувати їх щодо положень нового закону нацистів «Про національну пресу». Перше та найголовніше, як він оголосив, щоб працювати журналістом у Німеччині, відтепер кожному доведеться це робити як ліцензованому членові його організації «Німецька асоціація преси», і не будуть ліцензовані ті, хто мав або був одружений з людиною, яка мала хоча б одного єврейського предка. Що стосується редакційного змісту, то ніхто не зможе опублікувати бодай щось, заздалегідь не освячене партією. Зокрема не можна було надрукувати нічого такого, що було «розраховане послабити владу рейха на батьківщині чи за кордоном, волю співтовариства німецького народу, його військовий дух або його культуру й економіку». Жодне із вказаного не мало бути проблемою, як спокійно запевнив аудиторію онімілих журналістів Геббельс того дня: «Я не розумію, з якої причини ви могли би мати найменші ускладнення в пристосуванні до цього курсу того, що ви пишете в інтересах держави. Цілком можливо, уряд може іноді помилятися щодо окремих заходів, але було би нісенітницею допустити, аби будь-що, непідвладне урядові, могло мати місце. Яка користь, у такому разі, від редакційного скептицизму? Це лише принесе людям неспокій». Задля впевненості, на тому ж тижні новий нацистський уряд установив окрему міру щодо введення смертної кари для тих, хто опублікував «зрадницькі статті».
Однак Геббельс накинув оком на дещо більше, ніж управління німецькою пресою. Завше уважний до нових та кращих можливостей для формування більшого обсягу інформації, що виходить із Берліна, він одразу побачив, що проведення Олімпіади надасть нацистам особливий шанс показати світові Німеччину як цивілізовану і сучасну державу, дружню, але потужну націю, і дасть зрозуміти, що буде краще, якщо великий світ визнаватиме та поважатиме її. І Гітлер, слухаючи Геббельса та дуже добре знаючи, що планував для Німеччини на дні, місяці і роки вперед, поволі починав бачити важливість надання більш привабливого образу для світу, ніж той, що його штурмовики в коричневому та спецслужби в чорному спецодязі демонстрували досі. Принаймні олімпійська інтерлюдія допоможе йому затягнути час, щоб переконати світ у його мирних намірах, навіть якщо він почав відновлювати військову та індустріальну міць Німеччини для прийдешньої титанічної боротьби.
Гітлер стояв того дня із непокритою головою на місці проведення майбутніх Олімпійських ігор, спокійно слухаючи, як Вернер Марч пояснював, що трек для кінних перегонів, котрий примикає до старого стадіону, заважає значному розширенню. Поглянувши на мить на іподром, Гітлер зробив заяву, що здивувала Марча. Іподром мав «зникнути». Мав бути збудований значно ширший стадіон, який вмістить принаймні сто тисяч осіб. Ба більше, довкола мав постати масивний спортивний комплекс, щоб забезпечити місце проведення для широкого спектра змагань, єдине уніфіковане спортивне поле Рейха «Рейхсспортфельд». «Це буде завданням нації», — сказав Гітлер. Комплекс мав стати свідченням винахідливості німецької нації, її культурної вищості та зростаючої могутності. Коли світ збереться тут у 1936 році, на цьому узвишші з видом на Берлін, він споглядатиме майбутнє не лише Німеччини, а й усієї західної цивілізації.
П’ять днів по тому Вернерові Марчу, котрий схилився над креслярською дошкою, залишилося часу лише до ранку, коли він мав покласти попередні плани перед Гітлером.
У Сіетлі, приблизно в той самий час, Том Боллес та його тренери-помічники відпускали першокурсників. Дні вже почали вкорочуватись, та о 17:30 сонце сховалося за мостом Монтлейку точно на захід від човнової станції. Хлопці почали малими групами підійматися вгору по пагорбу до головного студмістечка, хитаючи головами та тихо перемовляючись між собою про свої шанси потрапити в команду.
Ел Ульбріксон стояв на плавучому причалі, слухаючи, як води озера плескали об берег, та очима проводжаючи їх. Під його непохитним поглядом хвилі поверталися навіть швидше, ніж зазвичай. Він залишався певною мірою занепокоєним більш-менш катастрофічним сезоном 1932 року. Понад сто тисяч осіб, як виявилося, були тоді глядачами щорічного змагання між Каліфорнією і Вашингтоном, скупчуючись уздовж берегів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна», після закриття браузера.