Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

в думках… чи наяву? — того вона збагнути не могла. Однак ці дві події, що одночасно увірвались у її життя, кромсали душу в різні боки.

Стукіт у двері порушив неспокійні роздуми.

— Хто там?

Двері тихо розчинились, і до кімнати зазирнула нянечка.

— Софієчко, ходи вже вечеряти. Всі чекають, — лагідно мовила вона.

Софія глянула на неї, і на душі стало так затишно й тепло. Нянечка була їй за другу матір, ба навіть ближча. Добра, щира, турботлива й така ніжна.

— Що з тобою, доню? — Вона увійшла до кімнати, і та вмить наповнилась теплом.

Нянечка підійшла до Софії й обійняла її. Від неї пахло молоком. Як добре… Її витке сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, вибивалося з-під білосніжного чіпця. Із виразних сірих очей точились ніжність і любов. Худорляве обличчя контрастувало з дещо огрядним станом. Може, то через кілька шарів суконь, які були одягнені одна на одну? Так, мабуть, бо коли вона обіймає — ти ніби тонеш у ній, мов у пухкій перині.

— Що з тобою, моя люба? Що трапилось? Ти сама не своя, — повторила нянечка.

— Ні, нічого. Все добре…

— Та ж я хіба не бачу! Мене не проведеш! — лукаво глянула на дівчину няня. — Кажи, що сталось?

Задумливо схилила голову. Вона завжди ділилась із нянечкою всім. Усі таємниці розповідала, бо знала: зрозуміє, підтримає, збереже в секреті. Мамі вона не довіряла так, як довіряла нянечці. Але те, що відбулось сьогодні… Ні. Вона не може це обговорювати. Принаймні тепер. Хай мине певний час. Їй треба все збагнути, осмислити, і тоді вона розповість. Мабуть, розповість…

Усміхнулась, напустивши на обличчя безтурботність:

— Нянечко, рідна моя! Все гаразд, правда! Ходімо вже. Я так зголодніла!

— Ой, дитинко… — зітхнула скрушно. — Краще би ти не тримала в собі те, що тебе гнітить. Я ж бачу: гнітить тебе щось.

— Ходімо! — рвучко підвелася. — Все добре!

Та лиш зітхнула.

— Ходімо-ходімо, — закивала головою вона. — Але ти знай, доню, що можеш мені розповісти про все. Ну, що я кажу. Ти ж і так знаєш.

— Знаю, люба, знаю. Але ж… усе добре!

За столом уже зібралась сім’я. Софія сіла на своє місце — ліворуч від матері й праворуч від батька; Яся сиділа навпроти. Задумливо обвела поглядом рідних. Мама привітно всміхалась батькові. Той, покручуючи пальцями пишні чорні вуса, гучно щось розповідав. Його обличчя випромінювало радість. Темно-сірі очі під густими чорними бровами проникливо дивились у вічі співрозмовнику. Гарної форми рот, всміхаючись, відкривав рівні ряди зубів. Посмішка обеззброювала, та не завжди означала радість. Насправді батько був суворим чоловіком зі сталевим характером, який завжди знав, чого хоче, й упевнено прямував до наміченої цілі, безжалісно змітаючи на своєму шляху будь-які перепони. Та в моменти, як ось цей, коли вся родина збиралася за столом, він наче дозволяв собі розслабитися й давав волю почуттям, які зазвичай ховав десь глибоко всередині: тепло, лагідність, ніжність, — і щедро ними обдаровував… Що це він таке розповідає? Щось про роботу… Їй це нецікаво.

Перевела погляд на матінку. Її великі сині очі видавались втомленими, як доказ — темні кола під ними… Нянечка тривожилась, що та почала погано спати ночами. Чи ж не хворість яка вчепилась? Занепокоєно роздивлялась обличчя матері, шукаючи якесь інше підтвердження своїй страшній здогадці. Та ні. Обличчя було чистим і білим, рум’янець ледь торкнувся її щік. Густе русяве волосся з сивиною на скронях ретельно зібране в акуратну пишну зачіску. Вона просто втомилась. Так.

Глянула на сестричку, котра з-під лоба стежила за нею. Мабуть, перелякалась, сердешна, сьогоднішньої оказії на вулиці. Хоч би нікому не розповіла — іноді вона не може втриматися. Маленька ще, що ж вдієш… Мине кілька років, і можна буде ділитися з нею найпотаємнішим. Вони будуть найкращими подругами. А тепер поки рано. Дитяча нестримність не дозволяє зберігати таємниці.

— Почнімо вечерю! — врешті мовив батько, розправивши плечі.

Мовчки підвелися, мама прочитала молитву, перехрестились. Сіли, понакладали страви в тарілки. На вечерю часто була риба. Тушкована з овочами, або запечена, або ж просто смажена. Та невдовзі, казав батько, власної риби в місті не буде — як Полтву всю сховають під землю, так і риба вимре. Дивно так.

Софія намагалась не вдаватися в батькові розповіді про роботу і життя міста, хоч вона дуже любила Львів. Але те, що річку вирішили і вже давно почали ховати під землю, для неї було дико й незрозуміло. І дуже шкода. Той красивий Львів, перетнутий рікою, з мальовничими арками мостів і прибережними алеями, вона пам’ятає лише з дитинства та зі світлин, що зберігались у їхньому сімейному фотоальбомі. Вона не уявляла і не розуміла, навіщо хтось ухвалив таке рішення: сховати, закопати річку?! Кому вона заважала? Це ж так неприродно! Так, вона чула з розповідей батька, що, коли кілька днів підряд невпинно падав дощ, Полтва затоплювала приміські вулиці. Але невже не можна було щось із цим зробити? Через цю ситуацію з річкою батько й пішов у політику. Він намагався хоч якось зарадити, щоб урятувати те, що лишилось від неї. Утім, зізнавався в пориві відвертості, що це марно. Це вже невідворотний процес…

Софія зітхнула й поколупала виделкою рибу. У думки знов увірвалась та химерна пані в чорному. Водночас в очах потемніло і лиш крихта світла спалахнула десь далеко. Враз пригадались ті дивні картинки, котрі так швидко мерехтіли в її голові, мов спалахи різних подій, висмикнутих із різних часів. Що ж вони означають? Щось недобре й моторошне…

— Софієчко, ти чому не їси? — спитала мати, занепокоєно глянувши на доньку.

Схаменулась. Глянула на матінку. Тоді на тарілку.

— Я їм, — натягла посмішку.

На підтвердження своїх слів швидко відрізала шматок риби й поклала до рота. Матір задоволено всміхнулась і знову подивилась на