Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

батька, з котрим вела розмову. Софія полегшено зітхнула, відтак піймала докірливий погляд нянечки. Так. Та все бачить. Якщо матінка не збагнула, що й до чого, то вже та бачить наскрізь…

На зміну тривожним думкам знову прийшли приємні — про панича. Від одного лиш спомину про його образ, проникливий погляд його глибоких очей її душу огортало таким трепетним теплом, що вона ледве стримувалась, аби не підхопитися й не закружляти в радісному танці.

Відчула доторк на своєму плечі.

— Їж, доню, — прошепотіла над вухом нянечка.

Знову отямилась. Швидко доїла — не відчуваючи смаку, машинально накидала всередину. Ледь досиділа до закінчення вечері — і чимдуж до себе в кімнату. Упала на ліжко, обійняла подушку й, заплющивши очі, віддалася п’янким мріям про чарівного панича. Його очі були зараз поряд неї, дивились пильно-пильно їй у вічі, в самісіньку душу, а посмішка зігрівала таким винятковим теплом, що душа мліла від щастя.

***

У пив’ярні було, як завше, багатолюдно, душно й надміру надимлено. Степан із Яковом сиділи за столиком коло вікна й потягували холодне пиво з гальб. Усі думки Степана були віддані синьоокій кралі. Це для нього було так ново, незвично. Здавалось, у грудях бурлив нестримний вулкан і його розпечена лава розтікалась усередині, ошпарюючи й затоплюючи все на своєму шляху.

Позиція Якова його дратувала. Друг сприймав це за чергове скороминуще захоплення й ніяк не розумів усієї серйозності його почуттів. А ще — не вірив у те, що вони з коханою будуть разом. А вони будуть! Він це точно знає. Відчуває нутром.

— Ти зараз не тут, — зітхнув Яків. — Ніяк не втихомиришся.

Звісно, не тут! Там, поряд Неї…

— Замість того щоб постійно демонструвати свій скептицизм, міг би мені якусь ідею підкинути, — сердито буркнув Степан. — Як мені до неї підступитися? Як познайомитися? Вона ж так рідко виходить надвір, а якщо й виходить, то тягне за собою сестру. Не можу ж я припертися до них у дім.

Яків сьорбнув пиво й обтер піну з рудих вусів.

— Авжеж не можеш! Невже ти не розумієш, що у вас немає майбутнього? — терпляче запричитав. — Ну, припустімо, познайомився би ти з нею, ви почали зустрічатися. А далі що? Ти думаєш, її батько віддасть за тебе? З глузду з’їхав, чи що? От мрійник. Облиш! Вони — польська знать, а ти — простолюдин! Ви різні, як ти не збагнеш?! За моєї пам’яті не було ще такого дива, щоб знатний сходився з простаком. А якби й зійшлись — добром би то не закінчилось…

— Не розумієш. Не розумієш ти! — вперто стояв на своєму Степан. — Мені байдуже, що там думатиме її знатний батько! Ми будемо разом, і ніщо нам перепоною не буде!

— Ти так розписуєшся за неї. Ви ж навіть не знайомі! Та вона відшиє тебе вмить, лиш тільки ти зробиш спробу підступитися до неї! На біса ти їй здавсь, якщо коло неї звиваються хмари знатних осіб? Є з кого вибрати собі пристойну партію!

— А це ми ще побачимо. Вона буде моєю! І зовсім скоро!

Степан перехилив гальбу й кількома ковтками допив пиво. Гримнув порожньою об стіл, мотнув скуйовдженим волоссям. Так. Відтягувати й терпіти вже немає сили. Без неї життя — то не життя. Якесь безбарвне неповноцінне існування. Він мусить бачити її щодня, мусить дивитися у її вічі, торкатися її руки. Ще дужче він хоче її обійняти так міцно-міцно і більше ніколи не відпускати. Вона належить йому. Йому навіки. А він — їй. Завтра ж їхні життя переплетуться, а душі поєднаються. Завтра ж!

— Ходімо вже звідси, — рвучко підвівся з-за столу.

Яків допив пиво, і вони вийшли на вулицю.

— Що коять із містом… — сумно зітхнув друг.

— Так. Воно вже не таке, яким було за часів парубоцтва мого батька… — погодився Степан. — Ой, не подобається мені це. Ой, не подобається… Як можна так знущатись над річкою?

— Напиши про це, — запропонував Яків.

— Та ж писав уже скільки разів! Писав, але вони вже давно так вирішили, та й по всьому. Нічого не зміниться!

— Шкода річку… — зітхнув.

— Еге ж…

Вони обійшли навалу з кам’яних брил і звернули на Вірменську. Смеркало. Уже запалили ліхтарі, і м’яке сяйво огорнуло місто, надавши йому якогось таємничого, містичного вигляду.

Він напише. Обов’язково напише про це цілий роман, не те що статтю. Багато про що іще. Головне — є ідея. А вже втілити її він зможе запросто. Не він би то був!

Наступного дня, лиш тільки продер очі й зіп’явся на ноги, а думки вже не тут — поряд Неї. Вмився, випив каву, гарно вбрався. Зачесав неслухняне волосся й миттю вискочив із дому, на ходу нап’яливши капелюха. Швидше до неї! Сил уже немає відтягувати зустріч… Дорогою благав у Бога помочі, щоб змилувався врешті й дарував шанс бути поряд із коханою.

Ось її вулиця. Будинок. Тихо так… І порожньо. Став під деревом, замислився. Що ж його робити?

Враз очі зраділи: на двір виплигнула молодша сестра кралі. Не довго думаючи, рушив упевненою ходою до брами. Дівча, помітивши його й відчувши наміри, сторожко зиркнуло в його бік і позадкувало до дверей.

Ні-ні, тільки не тікай! Всміхнувся їй привітно й неголосно гукнув:

— Панночко, прошу, можна хвильку вашої уваги? Справа є важлива до вашої сестриці!

Дівча, начебто вагаючись, усе ж ствердно кивнуло й з цікавістю наблизилось до красивого панича, котрий припав до брами, вчепившись рукою за залізні пруття.

— Чого вам? — коротко спитала, озираючись за спину. — Кажіть хутко, бо я дістану через вас.

— Перекажіть, будь