Читати книгу - "Небезпечне сватання"

почуття, наче в них побував хтось чужий. Коли Турб’єрн зважився вийти надвір, то біля самого порога побачив Аслака, який складав на санки свої пожитки. На його, Турб’єрнові, санки! Турб’єрн перелякано витріщив очі на Аслака, бо в того справді був страшний вигляд: на обличчі запеклася кров, на одежі також були криваві плями, він кашляв і часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турб’єрна, потім сказав:

— Не подобається мені твій вигляд, хлопче.

Тоді перекинув ногу через санки, сів на них і поїхав униз.

— Дивись, щоб знав, де шукати санки! — гукнув він і зареготав. Потім ще раз обернувся й показав язика. Невдовзі його не стало видно.

Та наступного тижня до них на хутір з’явився ленсман[2]. Батько кілька разів кудись ходив, мати плакала й також кудись ходила.

— Що сталося, мамо? — спитав Турб’єрн.

— Ох, це все через Аслака! — відповіла вона.

Одного дня батьки почули, як мала Інгрід співала:

Ох, і гарне в нас життя:

Ані правди, ні пуття;

Дівка полами повіє —

В хлопця зразу серце мліє;

Сам господар ліг заснути —

Наймит мусить спину гнути;

Господиня клопіт має —

В кашу воду доливає;

Ще мудріший кіт, бо зранку

Злизує з горшків сметанку.

Її почали розпитувати, від кого вона навчилася такої пісні. Звичайно, від Турб’єрна. Той перелякався і сказав, що чув її від Аслака. Тоді його попередили, що коли він сам співатиме таких пісень або вчитиме сестру, то дістане доброї хлости. Невдовзі після того батьки почули, що Інгрід лається. Знов покликано Турб’єрна, і батько вирішив негайно покарати сина. Та хлопець заплакав і так палко пообіцяв надалі не робити нічого поганого, що йому ще раз вибачили.

А найближчої неділі батько сказав йому:

— Сьогодні ти не лишишся бешкетувати вдома, а підеш зі мною до церкви.

Розділ другий

Церква в думках селянина посідає особливе місце: це святиня, зовні оточена врочистою цвинтарною тишею, а всередині сповнена життя, коли правиться служба божа. Це єдина будівля в долині, опоряджена розкішно, тому її шпиль здіймається в очах селянина вище, ніж здається комусь іншому. Коли селянин ясного недільного ранку йде до церкви, його вже здалеку вітають дзвони, і він щоразу здіймає шапку, ніби дякує за вітання. Він з ними здавна в спілці, про яку ніхто не знає. Ще дитиною він стояв на порозі й слухав їхній гомін, а повз нього вулицею статечно йшли парафіяни. Батько приєднувався до них, але сам він був ще малий і залишався вдома. Багато уявлень пов’язано в селянина з тим протяглим, могутнім гомоном, що луною котився поміж горами годину або й дві, але одне стало невіддільне від нього: нова, чиста одежа, ошатно вбрані жінки, вичищені коні і блискуча збруя на них.

І коли одного недільного ранку дзвони сповіщали про його власне щастя, коли він сам у новісінькому, хоч трохи й завеликому одязі твердо ступав поряд із батьком, уперше простуючи, до церкви, яка радість бриніла в їхньому гомоні! Вони ніби відчиняли перед ним кожні двері, щоб він побачив усе, що захоче. А дорогою назад дзвони знов лунали в нього над головою, ще запамороченою від побожного співу й казання, від навали того, що побачили його очі,— вівтарних образів, святкових уборів, — тоді гомін їхній назавжди закарбував у пам’яті всі ті враження і освятив маленьку церкву, яку він віднині носитиме в своєму серці.

Підрісши, хлопець звичайно літує в горах з худобою. Та коли він ясного, росяного недільного ранку сидить на камені й наглядає за худобою, що, дзеленькаючи дзвониками, пасеться внизу, і до нього раптом долинає церковний дзвін, його опановує невиразна туга. Той дзвін нагадує йому долину, знайомих, з якими він перемовлявся словом біля церкви, радість спілкування з ними і ще більшу радість, що охоплювала його, коли він вертався з церкви, нагадує святковий обід удома, батька, матір, менших братів і сестер, веселі розваги на луці недільного надвечір’я… І серце йому болісно стискається в грудях. Та враз він похоплюється, що це тільки церковний дзвін, відганяє від себе смуток, пригадує уривок якогось псалма й починає співати, склавши руки на грудях і линучи поглядом у долину. Тоді проказує ще й коротеньку молитву, схоплюється з місця і радісно сурмить у свій ріжок, аж луна котиться горами.

Тут, серед тихих гірських долин, церква й досі промовляє своєю особливою мовою до людей кожного віку, постає перед ними такою, якою вони хочуть її бачити. Багато що потім може стати між ними й церквою, але ніщо не перевищить її. Величною і довершеною, із суворо, але й підбадьорливо зведеним угору пальцем постає вона перед кон-фірмантом, юнаком, який щойно обрав свій шлях, мужньою і дужою перед людьми, яких гнітить горе, просторою та доброю перед старими, що їх уже втомило життя. Під час служби до церкви приносять дітей, а відомо, що ніщо не викликає такого врочистого настрою, як цей обряд.

Тому не можна описувати норвезьких селян — чи то добрих, чи зіпсованих, — не згадавши про їхні стосунки з церквою. Такий опис може здатися одноманітним, але нічого не вдієш, одноманітним може здатися кожен опис життя норвезького села, а не тільки відвідин церкви, про які зараз буде мова.

Турб’єрн радів, що йде до церкви, радів, що стільки всього бачить, його чарував барвистий натовп біля неї і вражала врочиста тиша всередині перед службою. І хоч сам він не здогадався схилити голову під час молитви, проте, помітивши навколо схилені голови, зробив те саме. Почався спів, усі одностайно приєдналися до нього, і