Читати книгу - "Небезпечне сватання"

Турб’єрн навіть трохи злякався. Та поступово він піддався чарам того співу і аж здригнувся, мов уві сні, коли дверці їхньої лавки тихо відчинились і хтось сів біля них. Після закінчення співу батько потиснув тому чоловікові руку й спитав:

— Як справи на Сульбакені?

Турб’єрн підвів очі на сусіда, та хоч як він придивлявся, а не помітив у ньому нічого чаклунського. То був високий русявий чоловік з ласкавим обличчям, великими блакитними очима й великим лобом. Він усміхався, коли до нього зверталися, на всі Семунові слова відповідав «так», але сам говорив мало.

— Он там сидить Сюневе, бачиш? — мовив батько, нахиляючись до Турб’єрна.

Він посадовив його на коліна й показав на лавку в жіночій половині. Там стояла навколішки дівчинка й дивилася на нього через поруччя. Вона була ще біліша за свого батька, таких білих кіс Турб’єрн зроду не бачив. її шапочка була перев’язана червоною стрічкою, а з-під шапочки вибивалися біленькі кучері. Дивлячись на нього, дівчинка всміхалась, і якийсь час він бачив тільки її білі зуби. В одній руці вона тримала блискучий молитовник, а в другій — згорнену жовто-червону шовкову хусточку й розважалася тим, що тріпала хусточкою по молитовникові. Що довше Турб’єрн дивився на неї, то дужче вона всміхалася, і йому закортіло так само стати навколішки. Дівчинка'кивнула йому головою. Він хвилину поважно дивився на неї, тоді теж кивнув головою. Вона всміхнулася й знов кивнула. Він відповів їй, потім ще раз і ще. Вона всміхалась, але більше не кивала головою. Проте він не зводив з неї погляду, і нарешті вона знов кивнула.

— Я також хочу подивитись! — почув він позад себе голос, і хтось потяг його- за ноги додолу так, що він мало не впав.

То виявився малий опецькуватий хлопець, який тепер сам сміливо видряпався на його місце. В нього був русявий, неслухняний чуб і кирпатий ніс. Турб’єрн навчився в Аслака, що робити із задерикуватими хлопцями, які чіплятимуться до нього в школі або в церкві,— він ущипнув нахабу за стегно. Хлопець мало не зойкнув з болю, але стримався і, спритно зіскочивши з лавки, схопив Турб’єрна за вуха. Той учепився розбишаці в чуба, звалив його додолу й сів на нього верхи. Хлопець і далі мовчав, але вкусив Турб’єрна за ногу Тоді Турб’єрн відштовхнув його від себе й притис обличчям до підлоги. Тієї хвилини його самого хтось схопив за комір і підняв угору, наче в’язку соломи. То батько посадив його собі на коліна.

— Якби ми були не в церкві, ти б зараз дістав прочуханки! — прошепотів він синові на вухо і так стиснув його за руку, що біль відбився аж у нозі.

Турб’єрн згадав про Сюневе і глянув у її бік. Вона й досі стояла на лавці, але була така налякана й розгублена, що він почав здогадуватись, як негарно повівся. Помітивши, що він дивиться на неї, дівчинка злізла з лавки і більше не показувалась.

З’явився паламар, потім пастор. Турб’єрнові було на кого дивитися й кого слухати. Потім вони вийшли, з’явилися вдруге, а він усе ще сидів у батька на колінах і думав, коли Сюневе знов вилізе на лавку. Хлопець, що стягнув його з лавки, сидів тепер долі, на дошці для ніг, і щоразу, коли він хотів підвестися, якийсь дід штовхав його назад. Той дід дрімав, але відразу прокидався, як малий шибеник пробував устати. «Невже вона більше не вигляне?» — думав Турб’єрн. Кожна червона стрічка нагадувала йому про ту, що була на шапочці в Сюневе, а кожен образ у старій церкві здавався йому таким, як сама дівчина, або навіть ледь гіршим. О, нарешті Сюневе висунула голову! Та тільки-но вона побачила, що Турб’єрн дивиться на неї, відразу ж споважніла і сховалася.

Ще раз з’явився паламар, а за ним пастор, задзвонив дзвін, і люди почали підводитися з місць. Батько знов спокійно завів мову з русявим чоловіком, і вони обидва підійшли до лавок, де сиділи жінки. Ті вже також підвелися. Першою вийшла білява, маленька на зріст, бліда жінка, що теж усміхалася, тільки не так лагідно, як її чоловік. Вона вела за руку Сюневе. Турб’єрн відразу кинувся до неї, та дівчинка відсахнулась від нього й сховалася за материну спідницю.

— Не займай мене! — сказала вона.

— Він, певне, ще ніколи не був у церкві? — спитала білява жінка й погладила Турб’єрна по голові.

— Не був і з першого ж разу почав битися, — сказав Семун.

Турб’єрн засоромлено глянув на біляву жінку, тоді на Сюневе, що стала ще неприступніша. Вони гуртом вийшли з церкви. Дорослі розмовляли, а Турб’єрн ішов за Сюневе, яка горнулась до матері щоразу, коли він пробував підступити до неї ближче. Хлопця, що зачепив його в церкві, Турб’єрн більше не бачив. Надворі дорослі спинились поговорити. Турб’єрн почув кілька разів ім’я Аслака і, злякавшись, що можуть згадати й про нього, відійшов убік.

— Тобі цього не треба слухати, — сказала мати Сюневе дочці.— Відійди трохи, доню, чуєш?

Сюневе неохоче відступила від матері. Тоді Турб’єрн підійшов до неї і почав її розглядати. Вона також дивилася на нього. Вони довго стояли так і тільки дивились одне на одного. Нарешті Сюневе сказала:

— Пхе!

— Чого ти пхекаєш? — спитав Турб’єрн.

— Пхе, — ще раз мовила вона. — Пхе, як тобі не соромно!

— А що я таке зробив?

— Ти бився в церкві, коли правили службу, пхе!

— Так, але це було давно.

Відповідь спантеличила дівчину. Трохи подумавши, вона спитала:

— Це тебе звуть Турб’єрн Гранлієн?

— Так. А тебе Сюневе Сульбакен?

— Так… Мені завжди казали, що ти гарний хлопчик.

— Ні, це неправда. Я в нас найгірший, — відповів Турб’єрн.

— Світ не чув такого! — вигукнула Сюневе й плеснула в долоні.— Мамо, мамо, він каже…

— Тихо, не заважай! — гримнула