Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

руках паруючий кавничок, я розпачливо зойкаю: дядьків шикарний галстук залитий гарячим напоєм! Цьоця, звісно, й припустити не могла, що всередині щось може бути, і навіть не зазирнула туди, коли наливала каву. Тепер треба витягати з шафи інший костюм, іншу краватку й іншу сорочку — бо до того одягу, що на дядькові, годилася лише та краватка, котра зараз парує в кавнику. Тітка вмикає електропраску і швиденько прасує комір, манишку й манжети іншої сорочки, бо вже нема часу, щоб довести її до пуття цілком. Тепер бідний дядько мусить добре пильнувати, аби не розстебнувся жоден ґудзик у піджаку: сорочка попрасована лише у видних місцях! Чи вдасться цьоці Дозі врятувати залиту кавою улюблену дядькову краватку — один Пан Біг знає, але так уже сталося, й нема на то ради!

Провівши дядька на роботу, ми з цьоцею прямуємо на базар, але дорогою я раптом починаю вередувати, що голодна. Так, ми щойно обідали, але ж якраз проходимо повз літню кав’ярню, де вже якось ласували різними смаколиками! Я хочу їсти, зараз на всю вулицю закричу, що дуже-дуже голодна! І цьоця Дозя поступається моїй черговій примсі. Сідаємо у зручні кріселка за білосніжний столик, тітка читає меню, а я вибираю, що буду їсти й пити. О, мені обов’язково — велику й смачну відбивну! Що на гарнір — це не так уже й важливо, можна й зовсім без гарніру (я ж сита!). І ще мені конче — абрикосового соку: я його дуже люблю. Цьоці ж принесуть віденську каву й мацюпусеньке тістечко. Як таке пусте замовляти, то краще взагалі обійтися! Звісно ж, я про це кажу вголос. Тітка буряковіє, нахиляється до мене й шепоче, аж сичить:

— Закрий пельку на петельку!

Пам’ятаю цьоцину науку, що їсти треба повільно, добре пережовувати кожен шматочок, не кришити хліб, не видивлятися, що їдять і п’ють за сусідніми столиками. Тітка моїми манерами задоволена. Зі своєю кавою й тістечком вона справляється набагато швидше за мене й біжить «пудрити носик». О, тепер уже можна пороззиратися довкола! Біля дверей сидить дядечко Гіпопотам, а біля нього — Лисичка-Сестричка. У неї на голові — ціла куделя. Руда, мов лисиця, жінка з таким задоволенням облизує чайну ложечку і при цьому так ласо дивиться на свого залицяльника, що мені здається, ніби рано чи пізно вона і його з’їсть, як отой шматочок тортика, що на тарілочці. Навпроти мене п’ють каву якісь старенькі пан із панею. Вона каже йому, ледь помітно кивнувши в мій бік:

— Дивись, як дівчинка гарно орудує ножем і виделкою! Треба й нашу Маринцю так навчити!

— Як тебе звати, сонечко? — звертається до мене сивий пан.

— Ольдзя, — відрекомендовуюся, притуливши долоньку до грудей, як мене навчила тітонька.

— Вона — просто чудо! — милується мною старенька пані. — Ким ти будеш, як виростеш, дитинко? Актрисою? Співачкою?

— А може, лікаркою? — додає її супутник. — Чи стюардесою?

— Як виросту, я буду… буду… — тягну думку за хвіст, бо ніяк не можу згадати те дивне слівце, що його казала моя мама татові про цьоцю Дозю, коли ми приїжджали в Село. — Буду гарною…

— Панянкою! — в один голос підказує подружжя.

— К…рвою! — на всю кав’ярню без тіні сумніву виголошую я.

Зал регоче, аж заходиться, старенькі підводяться й ображено прямують до виходу, а з їхніх очей на мене й на цьоцю Дозю, що якраз повернулася, летять гарячі іскри праведного гніву. Тітка негайно виводить мене надвір. Але марно вона допитується, що ж я такого смішного сказала: я вже збагнула, що ляпнула дурницю, тож навіщо признаватися? Щоб дістати ляпанця по дупі?

Ми прямуємо на ринок й опиняємося між рядами, де продають гриби.

— Візьмемо лисичок, Олечко? — радиться зі мною цьоця Дозя. — Дядько Данило їх дуже любить.

— Ні! — копилю губки.

— То що — молоденьких опеньочків?

— Не хочу!

— Значить, купимо білих грибочків. Вони так пахнуть, такі смачні!

— Не хочу ні білих, ні червоних, ні зелених! — затялася я.

— А яких же ти грибочків хочеш? — необачно поцікавилася тітка.

Ой, краще б вона не питала!

— Я хочу…бака!

Базар ахнув, глибоко вдихнув, але видихнути вже не зміг. Цьоця відводить мене в якийсь кут і з червоним, як півонія, обличчям і сльозами розпачу в очах вичитує, що то гриб поганий, отруйний, їсти його не можна, навіть називати вголос не варто! Ми вертаємося поміж тими самими рядами з грибами, й услід за нами тягнеться довгий шлейф людського реготу. Тітка дуже сердита. Навіть не торгуючись, хутко купує червоного солодкого перцю, помідорів і баклажанів й тягне мене на зупинку. Ми сідаємо у майже порожній трамвай і їдемо додому. Грибів сьогодні на вечерю не буде.

І не треба! Не дуже й хотілося!..

Які ж ці дорослі немудрі! Зовсім не розуміють, щó дитину цікавить!

— Цьоцю! — скиглю я у напівпорожньому вагоні. — Я не буду його їсти! Я не хочу, щоб ти його купувала! Вертаймося на базар. Я хочу лише подивитися на…бака!

Літня кондукторка вхопилася за серце, а нечисленні пасажири понадувалися, як індики, від ледве стримуваного сміху. Ми вийшли на першій же зупинці. Обурена тітка дала волю своєму гніву: всипала мені добру порцію «пляцків на дупу» і пригрозила через мій язик більше нікуди з собою не брати. Вдома по телефону вона жалілася якійсь не відомій мені співрозмовниці: «Enfant terrible!»[15] А та втішала, що всі діти жахливі й час від часу ганьблять своїх батьків, бо відтворюють усе почуте, так що дорослі ладні крізь землю провалитися. Тож мене треба ви-хо-ву-ва-ти, а з цим може впоратися тільки хороший педагог із багаторічним стажем. На щастя, в Маргарити Григорівни, каже увечері цьоця Дозя дядькові, цього стажу — понад сорок років! Та й плату вона візьме невелику — словом, працюватиме більше для задоволення, ніж заради грошей.

Назавтра до нас прийшла пані Вчителька — стара, як Божий світ, але розмальована й