Читати книгу - "Води слонам"

– Як щодо речей у будинку? У клініці? – питаю зрештою.

– Усе відходить банку.

– А якщо я хочу оскаржити це?

– Яким чином?

– Повернуся додому, оформлю клініку на себе і постараюся виплатити все, що потрібно.

– Це так не працює. Воно не ваше, щоб ви його оформлювали.

Я витріщаюся на Едмунда Гайда – дорогий костюм, дорогий стіл з книжками в шкіряних палітурках. Через вікно зі свинцевими ґратками на нього ззаду світить сонце. Мене раптом наповнює відраза – закладаюся, що йому в житті жодного разу не доводилося брати плату ні бобами, ні яйцями.

Я нахиляюся до нього й дивлюся в очі. Він теж повинен відчути мою проблему.

– Що я маю зробити? – повільно питаю я.

– Я не знаю, синку. Якби ж я знав. У країні важкі часи, це факт. – Він відхиляється в кріслі, все ще тримаючи руки перед собою. Трясе головою, наче в нього щойно виникла ідея. – Думаю, ти можеш поїхати на Захід, – видає він.

Я розумію, що як негайно не піду з його кабінету, то просто знищу його. Піднімаюся, хапаю капелюх і вилітаю.

Уже на тротуарі я розумію ще одну річ. Єдина причина, з якої батьки могли потребувати іпотеку, – це щоб заплатити за моє навчання в університеті Ліги плюща.

Від цього усвідомлення мені стає так боляче, що я згинаюся навпіл і хапаюся за груди.

МЕНІ НЕ ЛИШИЛОСЯ НІЧОГО, крім як повернутися на навчання – тимчасове рішення найкраще. Кімната й харчування оплачені до кінця року – тобто всього шість днів.

Я пропустив тиждень оглядових лекцій. Усі рвуться допомогти. Кетрін дає мені свої конспекти і обіймає так, що я розумію: якщо я попрошу те, що зазвичай прошу, результат буде надзвичайним. Я відсторонююся. Вперше на моїй пам’яті мене не цікавить секс.

Я не можу їсти. Не можу спати. Звісно, не здатен навчатися. Дивлюся на один абзац чверть години й не можу засвоїти написане. І як це зробити, якщо за словами, на білому тлі сторінки, я безкінечним циклом бачу смерть моїх батьків? Бачу, як їхній кремовий «б’юїк» вилітає за перила мосту, щоб уникнути зіткнення з червоною вантажівкою містера Макферсона. Старого Макферсона, який, коли його вели з місця подій, казав, що не певен, якою стороною вулиці він мав їхати, і не знає, чи не натис раптом газ замість гальма. Старого Макферсона, який одного легендарного Великодня явився до церкви без штанів.

ПРОКТОР{2} ЗАЧИНЯЄ ДВЕРІ Й СІДАЄ. Стежить за годинником, поки хвилинна стрілка просувається вперед.

– Починайте.

П’ятдесят два екзаменаційні зошити розгортаються. Дехто пролистує їх одразу. Інші одразу починають писати. Я просто сиджу.

Минає сорок хвилин, а я ще не брав олівця в руку. Витріщаюся на зошит у розпачі. Там діаграми, цифри, лінії, графіки, рядки слів із розділовими знаками: крапками, знаками питання – і все не складається в сенс. На хвилину задумуюся, чи це взагалі англійська. Пробую читати польською, але теж нічого не розумію. Будь це ієрогліфи, я б не побачив різниці.

Дівчина кашляє, я підстрибую. Крапля поту з чола падає на зошит. Я витираю лоб рукою, підсуваю зошит.

Можливо, ближче мені стане зрозуміліше. Чи якщо я відсуну далі – так, тепер видно, що це англійська. Принаймні ясно, що деякі слова англійською, але я не можу зв’язати їх в осмислений потік.

На зошит падає друга крапля.

Я сканую кімнату. Кетрін швидко пише, пасмо каштанового волосся впало на лоба. Вона шульга, і від олівця в неї від зап’ястку до ліктя йде сріблястий слід. Біля неї Едвард – розпрямляється, тривожно дивиться на годинник і знову згорблюється над зошитом. Я відвертаюся до вікна.

Клаптики неба видніються між листям, мозаїка зелені й блакиті легенько змінюється від вітру. Я дивлюся, намагаюся розслабитися й побачити, що там, за гілками й листям. У моєму полі зору з’являється самовдоволена білка з пухнастим хвостом.

Я люто відсуваю стілець і вскакую. Брови напружені, пальці тремтять. П’ятдесят два обличчя обернуті до мене.

Я ж маю знати цих людей. І до минулого тижня так і було. Я знав, де живуть їхні сім’ї, де працюють їхні батьки. Чи є в них рідні брати й сестри й чи вони їх люблять. Чорт забирай, зараз я пам’ятаю тих, хто вибув після Біржового краху 1929-го. Генрі Вінчестер. Його батько стрибонув із будівлі Чиказької торгової палати. Алістер Барнс, його тато застрелився. Реджинальд Монті, який безуспішно намагався жити в машині, коли в його родини не стало коштів платити за кімнату й харчування. Бакі Гаєс, чий безробітний тато просто зник. Але ці люди переді мною, що залишаються? Жодного факту.

Я витріщаюся на ці обличчя без рис – порожні овали з волоссям, переводжу очі від одного до іншого, мій відчай наростає. Чую важкі вологі звуки. Розумію, що вони вириваються з мене. Я задихаюся.

– Джейкобе?

Обличчя біля мене має рота, який рухається. Голос несміливий, непевний.

– Ти в порядку?

Я кліпаю. Не можу зосередитися. За секунду проходжу аудиторією і кидаю екзаменаційний зошит на стіл проктора.

– Уже завершили? – питає він і розгортає.

Я доходжу до дверей і чую, як він гукає:

– Чекайте! Ви ж навіть не почали! Ви не можете піти. Інакше я не допущу вас…

Останні слова зникають за зачиненими дверима. Я марширую навчальним плацом, піднімаю очі на кабінет декана Вілкінса. Він стоїть біля вікна й дивиться.

ДОХОДЖУ ДО КРАЮ МІСТА Й ЗВЕРТАЮ, щоби піти вздовж залізничних колій. Крокую, поки не настає темрява й не сходить місяць, а тоді ще кілька хвилин. І лише тоді зупиняюся, тому що зголоднів, стомився і не маю уявлення, де я. Так, наче я весь час ішов уві сні й тільки зараз прокинувся.

Єдина ознака цивілізації навколо – колія, що лежить на насипі з гравію. По один бік ліс, по інший – маленька галявина. Десь поблизу дзюрчить вода, я йду за місячним сяйвом.

Струмок максимум за метр від мене. Він тече вздовж лінії дерев на краю галявини й далі губиться в лісі. Я стягую черевики й шкарпетки і сідаю біля нього.

Коли вперше занурюю ноги в холодну воду, вони так сильно болять, що я відсмикую їх назад. Та я наполегливий, потрошку занурюю ноги у воду на довше, поки від холоду не перестаю відчувати всі мозолі. Мені болить від холоду, я лягаю на спину, кладу голову на плаский камінь і даю ногам висохнути.

Десь удалині виє койот – звучить самотньо, водночас знайомо, і я зітхаю, заплющую очі. Йому відповідає гавкіт за кілька метрів ліворуч від мене. Я схоплююсь.

Далекий койот виє знову, цього разу йому відповідає свист потяга. Я натягую шкарпетки, взуваю