Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

від того, чи знайшла її людина, чиєї долі ця орхідея, чи ні. Але доглядати її приставлено садівників, позаяк орхідея потребує турботи, аби вона не сконала завчасно. Кожна орхідея має свого Садівника.

— Садівник — людина?

— Не обов’язково. Це може бути людина, а може бути лісовичок чи побережник. Річ у тім, що люди рідко погоджуються бути садівниками. Адже це треба значну частину свого життя присвятити орхідеї. Садівники не мають ні родин, ні друзів.

Орхідеї — створіння дуже ревниві. Щоправда, тому, хто стає Садівником, русалки відплачують певною магічною послугою.

Тому Садівниками пропонують стати людям, які конче потребують якогось дива і за це ладні перекреслити власне життя.

— А з Садівником можуть бути проблеми?

— Авжеж. Ти маєш довести Садівникові, що єси гідним своєї орхідеї.

— Але ж якщо вона є і якщо я її знайшов, то, значить, гідний.

— Розумієш, за час доглядання за орхідеєю Садівники звикають до неї, і тут діє ще й особистий чинник.

— О, Господи!

— Так. Окрім того, якщо русалок іще можна обійти, то Садівників — ніяк. Без їхньої згоди не отримати орхідеї долі. А тепер вони ще й злі та недовірливі.

— Чому?

— Як чому? Садівник не повинен віддавати орхідею нікому, крім людини, чиєї долі є ця орхідея, а зараз їх, бачиш, на торги виставляють. Живий Садівник не дозволив би такого.

— А Садівника можна вбити?

— Кого завгодно можна вбити. — І отримати орхідею?

— Так, але ти отримаєш гарну і дорогу квітку, але не більше.

Орхідеї не пробачають убивства Садівника.

— У-ух. І оце всі люди, які знайшли свою орхідею, пройшли такий довгий шлях?

— Всі. Деяким, щоправда, русалки самі пропонують допомогу в пошуках орхідеї. Це так звані обранці. Якщо спеціального запрошення нема, то шансів небагато.

— Весело.

— Еге ж. І останнє. Якщо ти відшукаєш орхідею власної долі, тобі не захочеться її комусь віддавати. Вийдемо надвір?

Ми залишили крамницю і всілися на ґанку. Мені тут було спокійніше, бо я могла тримати в полі зору ялинки пристрасті.

— Слухай, а що тобі зробиться, якщо ти не віддаси своєї долі чи орхідеї долі, адже вони не можуть її забрати силоміць?

— Тоді на мене і на весь мій рід нашлють прокляття.

— О, то в тебе чимало варіантів: віддати долю, знайти і віддати орхідею долі, одруження і прокляття. Є з чого вибирати. А вона тобі геть не подобається?

Він подивився на мене, ніби я бовкнула дурницю.

— А зілля відвороту не допоможе?

— Не знаю. А як?

— Ну, як… Щоб їй самій розхотілося за тебе виходити!

— Не знаю.

— Варто спробувати.

— Так, я зараз усе пробую. А де взяти таке зілля?

— Я можу зробити.

Ми помовчали.

— Тобі не здається, що тебе дурять?

— Тобто?

— Пригадуєш, я казала, що чародії заволодівають долями через обман або шантаж. Мені здається, що твій випадок — не виняток. Можливо, ця дівчина — не його дочка і навіть не дочка людини, чию долю він забрав. І зовсім вона тебе не любить, і заміж за тебе вона не збиралася. А твої почуття до неї можна було викликати нехитрими засобами. Далі вона витягає з тебе обітницю. Досить темний момент, бо обітниці зараз не в моді, та й обітниця така дивна: «своєю долею». Скоро після того, як ти їй заприсягнувся своєю долею, дізнаєшся деякі речі, про які раніше й гадки не мав. Дещо дуже неприємне про неї. Та й можна було легко призупинити дію речовин, що підігрівали твої почуття. Себто, щоб закоханість не обірвалася з підозрілою миттєвістю, але й щоб вона не затьмарювала жахіття новини. Після цього майбутнє одруження починає видаватися тобі жахливою перспективою. Тут виявляється, що її батько — чародій, і вони нагадують тобі про обітницю, погрожуючи узвичаєним покаранням за зраду — прокляттям на рід.

— Може, так воно і було, — буркнув Бурецвіт.

— Дивися, якщо відворот не подіє, то так воно і є.

6

— Я так люблю тут бувати, так люблю всі твої квіти! Це чудове місце, найкраще у світі, такий гарний краєвид із вікна! Господи, а яка ти гарна сьогодні! Просто диво!

— Сонце, відійди від лілії екстазу.

— Річ не в твоїх квітах, я закохалася!

— І від ялинки пристрасті відійди.

Вона слухняно відступила від деревця спокуси.

— Ну от. Тут на мене ніщо не діє? Його звати Херувим.

— Як?

— Херувим.

— Жах який.

— Він такий сексуальний.

— Угу. Будеш печиво?

— Ні, ти знаєш, щось не хочеться.

Я зітхнула і віднесла в інший куток кущик для схуднення.

— Прогуляймося? Мені тут остобісіло сидіти.

Ми йшли порожньою після дощу вулицею. На асфальті блищали калюжі, в які я намагалася влізти і які старанно оминала моя подруга. Вітер віяв нам в обличчя, тому волосся на очі не кидав, проте піднімав спідницю.

Хмаринки вже розбіглися, небо було ніжно-блакитного кольору, по овиду охоплене рожево-ліловою стрічкою заходу сонця. Пора ще була тепла, але комарі вже зникли, тому я вельми полюбляла перейтися під вечір.

— Ну, як твої справи, подруго? — заговорила я перша.

— А, так. Цей Херувим…

— А коротко ти