Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

вдих, який, здавалося, витягнув із задушливої кімнати останній кисень, Джонсон повів далі.

— Я прямував до хребта. Озирнувся і побачив його за десяток метрів від себе. Продовжував бігти, аж поки не перечепився за якийсь клаптик розпушеного ґрунту і не впав на маленьку галявину. Уся земля там була перекопана. — Ґабрієль уперся поглядом у сержанта. — Це були могили.

Здавалося, атмосфера в кімнаті зробилася ще гнітючішою.

— Могили? — Чендлер нахмурився. — Звідки ви знаєте?

Ґабрієль похитав головою.

— Я не… не точно. Пам’ятаю лише, що тоді подумав, що вони схожі на могили. П’ять, шість, сім, можливо… прямокутні латки. — Чоловік змовк і витріщився на сержанта так, наче щойно збагнув, як близько був до смерті.

— Я підвівся, кинувся бігти і піднявся на пагорб. Сподівався, що з верхівки зможу побачити щось, але там не було нічого, лише схил із протилежного боку. Мені не слід було зупинятися.

Знову ковтнув повітря. Зібрався. Жовна на вилицях смикнулися.

— Він стрибнув на мене. Я спробував відбиватися… але не влучав. Принаймні не так, щоб зупинити його. Ми котилися і котилися… а потім я почав падати. Наче у невагомості. Ви ніколи такого не відчували? — Ґабрієль подивився на Чендлера.

— Ні, не доводилося.

— Це навдивовижу бадьорило. Аж поки я не приземлився. Наче мене потяг збив. Наче я цілковито покинув власне тіло. Я подумав, що все скінчилося і я опинився в раю. — Чоловік подивився на сержанта, шукаючи розуміння.

Попри те що батьки прищеплювали йому і його двом дітям релігійні чесноти, Чендлер ніколи не міг назвати себе активним вірянином. Релігія була йому подібна до домашніх помідорів. Легше споживати, ніж вирощувати. Це нагадало йому, що Сара, його старша донька, йде завтра до першого причастя. Він збирався допомогти їй із цим сьогодні ввечері, порепетирувати, що слід казати, коли вклякати, коли підводитися…

— Я прийшов до тями трохи пізніше і вдруге за день вимушений був визначати, де я є. Побачив над собою хребет і зрозумів, що впав. Біль від приземлення повернувся, потім я згадав Гіта. Він лежав поруч зі мною. Розтягнувся на землі, а бруд навколо нас перемішався з кров’ю.

— Він був мертвий? — Мертвий підозрюваний значно спростив би Чендлерове життя.

— Я не зна’.

— Тобто «не знаєте»?

— Я не зна’, був він живий чи ні. Не підходив до нього ближче, раптом він лише прикидався мертвим. Я бачив фільми, офіцере. Мені слід було забиратися. І я так і зробив.

— І залишили його там?

Ґабрієль кивнув. Це не підтверджувало факту смерті. Чендлерові довелося припустити, що Гіт вижив. Ясності бракувало, і це дратувало його. Йому доведеться організувати полювання на пораненого чоловіка; полювання в тому лісі. Однак якщо Ґабрієлеві вдалося за кілька годин дістатися до міста, Гіт теж міг із цим впоратися. Можна було знайти його, врятувати його, заарештувати його.

— Як ви дісталися до міста? — поцікавився сержант.

— Мені пощастило. Кілька годин я кульгав, а потім перетнув ґрунтову дорогу. Я пішов нею, шукаючи допомоги, та ніхто не минав. А потім я натрапив на старий велосипед. Він був у біса іржавий, але кращий, ніж нічого. Я доїхав до кінця ґрунтової дороги, побачив удалині місто і поїхав до нього, перелякано зіщулюючись, коли повз мене проїжджали машини; я боявся, що з однієї з них вистрибне Гіт або якась із них спихне мене в канаву — і кінець.

— Що це за дорога? — перепитав Чендлер. Це б звузило поле пошуків.

Ґабрієль похитав головою.

— Не зна’. Усе розпливається, офіцере. Не думаю, що там була написана назва. Просто ґрунтова дорога. Він переслідував мене. Той виродок… переслідував мене. Але я впорався.

Сказавши це, Ґабрієль розслабився на стільці, виснажений переказуванням своєї історії, тягарем, який тимчасово зняв із плечей. Чендлер вивчав його. Чоловікові очі залишалися заплющені, мова тіла підказувала, що обачне полегшення стиснулося до затяжної тривоги.

— Тепер ви в безпеці.

Очі розчахнулися. А потім і вуста, з’явилася слабенька покручена посмішка, змигнули ідеально рівні зуби: щасливі гени або відмінна робота стоматолога.

— Я лише хочу піти додому, — нагадав Ґабрієль.

— Я думав, у вас його немає.

— Немає.

— То куди ж ви підете?

— Куди завгодно. Подалі звідси.

— На іншу ферму?

— Ні, до біса її.

— Мені б хотілося, щоб ви трохи побули тут.

Ґабрієлева усмішка перетворилася на насупленість. Такого йому не хотілося чути.

— Чому?

Отримавши чоловікову заяву, Чендлер не мав повноважень його тут тримати. Час було вигадати щось, щоб забарити його тут.

— На випадок, якщо нам знадобиться опізнати тіло.

Ґабрієль у відповідь так на нього зиркнув, що сержант замислився, чи чоловік, бува, не бачить його хитрощів наскрізь? Очі, які нещодавно мріяли тільки про втечу, вмить зробилися спокійні й зосереджені. Здавалося, вони благали Чендлера сказати правду, засуджували його брехню.

— Де я залишуся?

Чендлерові на думку одразу спали камери, але вони навряд чи приваблять наляканого Ґабрієля. Утім можна запропонувати одну ніч у розкошах…

— У місті є чудовий готель.

Це було не зовсім щиро. Місце, яке тримав Оллі Орландер, не було палацом, однак для батрака, що звик ночувати в спальні на двадцять людей, воно могло видатися достатньо розкішним.

— Окей, — ухильно озвався Ґабрієль.

— Я поставлю когось на варту.

Він це зробить. Джим залюбки сидітиме там цілий день зі своїми напіврозгаданими кросвордами.

— Є хтось, кому ми можемо зателефонувати? — поцікавився Чендлер.

— Ні, — різко кинув Ґабрієль. Доброзичливість, яку намагався встановити між ними сержант, зникла. Схоже, тема родини зачепила чоловіка за живе.

— Не маєте родини? — продовжив роз’ятрювати рану Чендлер. У відповідь лише повільне похитування головою.

— Чому? — Чендлер випробовував долю, але він умисно навчився знаходити вразливі місця, щоб маніпулювати ними на допитах, і звичку цю важко було вимкнути. Іноді це гнівало не лише інших, а й його самого.

Ґабрієль кинув на нього той самий холодний погляд. Погляд, який значив, що Чендлерові не слід наполягати, тож сержант вирішив не робити цього. Цей чоловік достатньо пережив сьогодні й не мусить озвучувати причин, чому не має родичів, яким можна було б зателефонувати. Але Ґабрієль врешті-решт урятував його від цієї неприємності.

— Вони померли, офіцере.

Він сказав це без жодної емоції, посмикування припинилося, нервова енергія вичерпалася. Після нестямної втечі, бігу, щоб урятувати життя, знущань, яке вистраждало Ґабрієлеве тіло, він, схоже, нарешті вимкнувся.

— Сержанте, — сказав чоловік повільно, і його м’який голос застелив усе навколо шовком. — Єдине, що об’єднує нас всіх після народження, — потреба мати батьків та розрада віри. Мене підвели обидві.

— Ви про що?

Ґабрієль зітхнув і заплющив очі.

— Нічого. Родинні штуки. Я стомлений, злий, наляканий. Я просто