Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

триває найбільш плідний період її творчості. Розалінд тоді навчається у школі-пансіоні, а чоловік, археолог Макс Мелловен, або провадить розкопки й просить йому не заважати, або сам пише історичні праці — тоді кожен із них усамітнюється в іншій кімнаті, а робота перетворюється на своєрідне змагання (за археологічні дослідження Мелловен отримує титул лицаря у 1968 році, а у 1971 році за внесок у літературу Агаті Крісті надано «жіночий» аналог титулу — вона стає Дамою-Командором Британської Імперії). Навіть сімейна пара детективів Томмі й Таппенс повертаються: вони знову стають цікавими для письменниці.

Отож, головна вимога Агати Крісті щодо організації процесу письма звучить приблизно так: «Не займайте мене!» Літературний матеріал повсякчас вторгається у її життя та й саме воно перетворюється на збірку потенційних сюжетів. Проте, коли починається праця над текстом, життя має стати й зачекати за порогом. Так Агата Крісті бачить літературу, хоча розуміння її статусу та ролі впродовж життя авторки зазнає певних змін.

Від аматорки до профі

В «Автобіографії» письменниці багато роздумів про літературу та мистецтво загалом. Агата трохи страждала через відсутність хисту до малювання, безуспішно намагалася у різні періоди свого життя експериментувати зі скульптурою та фотографією. Дещо кращими були успіхи в музиці — вона навіть написала на свої вірші кілька пісень, утім ці спроби залишились на рівні початківства.

Література доволі довгий час для Агати залишалася не більше як розвагою. Потім стала вагомим способом заробітку, далі — основним заробітком, проте Крісті так і не вважала її фахом. Хіба аж репліка дочки змусила її таки прийняти очевидне: «А хто ж ти, мамо, звісно, — письменниця».

Це усвідомлення тотожне чи паралельне прийняттю авторкою своєрідного професійного кодексу, в якому фаховість — це вміння виконувати роботу якісно та вчасно, і це вміння не залежить або не має залежати від зовнішніх обставин. Неодноразово в «Автобіографії» Агата Крісті наголошує на небажанні, неготовності писати той чи інший текст, проте далі говорить про рішучий намір його завершити, обов’язок закінченої роботи та задоволення від виконання поставлених завдань саме всупереч відсутності будь-якого натхнення. До кінця цих вельми продуктивних спогадів у читача складається чітке розуміння: письменник, що пише детективи, не має бути натхненним митцем. Сама Крісті каже, що це ремісник, майстер, який повинен уміти добре зробити свою справу.

Відповідно, навіть уже досягнувши значних успіхів, маючи великі наклади та друк у США і Канаді, Агата Крісті не вважає, що творить серйозну літературу. «Якщо ми пишемо для розваги, — повторює вона, — читачеві потрібен якісний текст». Кілька разів письменниця намагається написати «інший», не-детективний роман і навіть обирає собі для цього окремий псевдонім — Мері Вестмакотт. Таких романів шість: «Хліб велетнів», «Незакінчений портрет», «Розлучені навесні», «Троянда і тис», «Дочка є дочка», «Тягар». Всі балансують на межі автобіографізму — такі собі спроби психологічної прози. Цими текстами вона задоволена, а видавці — ні, й судячи з того, як мало знають зараз читачі про цю Мері Вестмакотт, видавці були ближчими до істини.

Узагалі, невдача підстерігає її всюди, де вона відхиляється убік від головного для її творчості детективного жанру. Поезії, психологічні романи, навіть трилери, де таємниці не розслідують звичні нам персонажі, залишаються невідомими, відкочовують на марґінеси її творчості. У 1944 році вона пише історичний детектив «Смерть приходить останньою», у якому дія відбувається у давньому Єгипті, але далі у цьому напрямку не йде. Так само відкидає пропоновану їй рідними ідею писати нон-фікшн — документальну прозу, зокрема біографії відомих людей. Звісно, все що вона пише, навіть якщо це не детективи, купують дуже добре, включно з тим, що написала Мері Вестмакотт. До речі, сама Агата вірить, що псевдонім залишається закритим і успіх романів Вестмакотт залежить суто від їхніх літературних якостей. Проте тут абсолютно ясно, що ще від кінця 20-х шалена популярність саме її детективів робить запитуваними й інші тексти.

Агата Крісті розглядає детективи як розважальну літературу й не комплексує від того, що успіх прийшов до неї саме як до авторки літератури такого штибу. Вона щиро намагається писати й інші тексти, але не особливо засмучується через свої скромні здобутки в цьому напрямку. Це протилежний підхід до стратегії Ґрехема Ґріна, якого, поряд із Мюріел Спарк, сама Крісті вважала серйозним сучасним їй письменником. Ґрін увесь час намагався зробити свої романи розважальними, одначе масштабів успіху Крісті йому сягнути не судилося (взагалі нікому не судилося, як ви розумієте). І навпаки, наша авторка була б не проти написати щось серйозніше. Ґрін через свої невдачі переймався, Агата — ні. «Де немає смирення, там гинуть люди», — вона сказала це в контексті детективних сюжетів, пояснюючи природу зла, проте таке твердження легко транспонується і в царину літературної діяльності. Попри все, Крісті не вважає детектив лише розважальним жанром. «Хтось має захистити невинних»: користь від детективу саме у фінальному торжестві справедливості.

При цьому авторка добре розуміє, що романтично (чи, сказати б тепер, — готично) налаштованих читачів захоплює злочин та постать злочинця. На можливість пережити жах, проте залишитися у безпеці, на мить ототожнити себе з убивцею, проте уникнути кари, давно звернув увагу психоаналіз та ширші студії культури. Славой Жижек у своїй книзі «Дивлячись скоса: вступ до психоаналізу Лакана через масову культуру» (1991) наголошує на терапевтичній функції детективного жанру, в якому розум аналітика зриває покривало таємничості зі смертельної загадки та розвіює жах. Жанр дає читачам можливість наблизитися до незбагненного — бути близько до смерті, проте уникнути її, а наостанок отримати гарантії, що зло буде покаране. Аякже, адже Пуаро чи міс Марпл не знають поразок.

З іншого боку, Мішель Фуко у своїй праці «Наглядати й карати» (1975) виводить походження детективного жанру з кримінальної хроніки, а ще раніше — з покаяль-них промов засуджених до страти. У Середньовіччі злочинець перед смертю детально розказував про обставини свого злочину, тож натовп мав ту саму можливість, яку отримують читачі детективу: наблизитися до жаху й уникнути його.

Агата Крісті дивиться на свій жанр не так печально. Для неї важливий не убивця, психології якого вона не досліджує й до якого у неї, у переважній більшості випадків, немає жодного співчуття. Її цікавить жертва й можливість покарати зло. Сама авторка вважає свої тексти різновидом середньовічного мораліте — драми про перемогу добра. Вона завжди на боці жертви, тому жалю в переслідуванні й покаранні винних не мають ні Пуаро, ні навіть міс Марпл. Словом, для Агати Крісті