Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 167
Перейти на сторінку:
вже було цього замало, а може, і їм. Якщо вже барон, то чому б не більше? А в Албанії була колись одна знаменитість, той чоловік уже давно помер, але його шанують, народ завжди шанує своїх героїв. Звали того чоловіка Скандербеґ[12]. Якби міг, то Цаннович назвався б цим самим Скандербеґом. Але оскільки той Скандербеґ давно вже на тім світі, то Цаннович сказав, що він його нащадок, ходив із випнутими грудьми й назвався принцом Кастріоті Албанським, проголосив, що зробить Албанію знову великою та що його соратники тільки й чекають на нього. Йому дали грошей, щоб він міг жити так, як належить нащадку Скандербеґа. Адже для людей то була велика приємність. Вони ж ходять вечорами в театр і слухають там різні вигадки, приємні для слуху. За це вони й гроші платять. Тож чому не заплатити, щоб такі приємні речі траплялися зранку й пополудні, та ще й самим взяти участь у цьому спектаклі.

І знову чоловік у жовтому плащі підвівся з підлоги; його обличчя було похмуре й скривлене, він зиркнув згори на рудого, кахикнув і заговорив зміненим голосом:

«Гей ви, ви, добродію, ви що з дуба впали, га? Клепки бракує?» — «Клепки таки певно бракує. То я мавпа, то мишіґуватий». — «Ні, скажіть, якого біса ви тут сидите й верзете казна-що?» — «А хто вмостився на підлозі й вставати не хоче? Може, я? А канапа осьдечки! Ну нехай! Не подобається, я можу й помовчати».

Зайшлий чоловік обвів поглядом кімнату, простяг ноги й притулився спиною до канапи, впершись руками в килим. «Ну, тепер ви вже зручніше вмостилися». — «Може, нарешті облишити своє базікання?» — «Як вам завгодно. Я цю історію часто розповідаю, мені байдуже. Не хочете, то й не треба». Та після невеликої паузи прибулець знову обернувся до рудого й попрохав: «Ну докажіть уже свою історію до кінця». — «Отож-бо. Коли щось розповідати чи розмовляти один з одним, час збігає швидше. Я хотів лише відкрити вам очі. Отже, Штефан Цаннович, про якого йшла мова, нагріб стільки грошей, що з тими грішми міг поїхати до Німеччини. В Чорногорії його так і не вивели на чисту воду. Штефан Цаннович знав людей, та й собі ціну знав, і цього в нього варто повчитися! Він почувався невинним, як співоча пташка. І бачте, не боявся він людей: всі великі люди, які мали владу, всі найнеприступніші були його друзями: курфюрст саксонський, кронпринц прусський, який потім уславився в битвах — перед яким навіть австріячка, імператриця Терезія тремтіла на своєму троні. Але Цаннович ніколи перед ним не тремтів. А коли Штефану довелося побувати у Відні й натрапити на людей, які почали про нього всіляке винюхувати, то сама імператриця підняла свій перст і промовила: «Дайте хлопцеві спокій!»

Несподіване закінчення історії та покращення через неї настрою колишнього в'язня

Той, що сидів поряд з канапою, засміявся, навіть зареготав: «Ну ви й штукар! Вам клоуном у цирку виступати!» Рудий і собі захихотів: «От бачите! Тільки тихше, внуки старого хворі. Може, таки сядемо на канапу? Як гадаєте?» Його співбесідник засміявся, перейшов на канапу й примостився в кутку, а рудий — в другому. «Так сидіти м'якше, і плащ не дуже помнеться». Чоловік у плащі пильним поглядом стежив за рудим: «Такого дивака, як ви, я давно не стрічав». На що рудий байдужим тоном відповів: «Може, ви просто не звертали уваги, що й такі бувають. А ви плаща замастили, тут же ніхто не витирає ніг». У звільненого з ув'язнення, якому було років тридцять, повеселіли очі, а обличчя ніби посвіжішало: «От скажіть лишень, чим ви, власне, торгуєте? Чи ви з Місяця впали?» — «Хай буде й так, давайте поговоримо про Місяць».

У дверях уже хвилин з п'ять стояв якийсь чоловік з кучерявою каштановою борідкою. Тепер він підійшов до столу й сів на стілець. То був молодик у такому самому чорному оксамитовому капелюсі, що й у рудого. Рукою він описав у повітрі дугу й заговорив на всю кімнату своїм пронизливим голосом. «А це що за один? Які в тебе з ним справи?» — «А тобі чого, Елізере? Я його не знаю, він не назвався». — «І ти розказував йому свої побрехеньки?» — «То й що? Тобі яке діло?» Тут шатен звернувся до колишнього в'язня: «Отже, він таки розказував вам побрехеньки?» — «Та він не розмовляє. Тиняється вулицями й співає по дворах». «То хай собі йде!» — «Яке тобі діло, що я тут роблю?» — «Та я ж стояв у дверях і все чув. Ти йому про Цанновича розповідав. Що тобі ще робити, самі лише історії розказувати?» Тут невідомий, що не зводив погляду з шатена, пробурмотів: «А ви хто такий? Звідки ви тут, власне, взялися? Чого ви лізете в його справи?» — «Так розповідав він вам про Цанновича чи ні? Розповідав! Мій шваґер Наум постійно скрізь вештається і розказує небилиці, а самому собі зарадити не може». — «А я тебе не гукав на підмогу. Хіба не бачиш, що людині кепсько, ти, поганцю?» — «Може й кепсько, то шо? Тобі шо, Бог доручив за ним наглядати? Ти подиви на нього, Бог тільки на тебе й чекав! Так наче він сам не розбереться». — «От поганець». — «Тримайтесь від нього подалі, чуєте! Напевне, він вам тут нарозказував, як поталанило в цьому світі Цанновичу й ще бозна-кому?» — «Може, підеш уже нарешті?» — «Ні, ви тільки послухайте цього дурисвіта! Який благодійник знайшовся. Ще й заговорює зі мною! Це що, твоя квартира? Що ти там ще наплів про свого Цанновича й про те, чому в нього можна повчитися? Чого це ти рабином у нас не став? Якось би вже прогодували тебе». — «Не треба мені вашої милости!» А шатен і собі: «А нам не треба дармоїдів, що чіпляються за фартух. А він вам розказав, як тому Цанновичу велося після всього, під кінець?» — «Заразо ти, поганцю!» — «То розказав він вам, га?» Недавній в'язень втомлено закліпав очима, позираючи на рудого, який, погрожуючи кулаком, рушив до дверей, і пробурчав йому услід: «Гей, ви, та не тікайте, чого ви так переймаєтеся, хай собі патякає».

Тоді вже шатен збуджено заговорив, звертаючись то до незнайомця, то до рудого, сильно жестикулюючи, соваючись на стільці, цмокаючи язиком, смикаючи головою й щомиті мінячись на лиці: «Та він людям голову морочить. Хай розкаже вам, чим усе скінчилося з тим Цанновичам Штефаном. Еге ж, він не розкаже. А чого? Чого, питається?» — «Бо ти поганець, Елізере!» —

1 ... 5 6 7 ... 167
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"