Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Червнева злива, Тимофій Гаврилов

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 123
Перейти на сторінку:
ви говорите. А, так, звичайно, пригадую. Це щось подібне до того, що було вчора». Клаптики, які я рятую, розповідаючи. Портрет, на завершення якого бракує надто багато штрихів. Апокаліпса, глибоко індивідуальна, що тоне в пульсуючому океані, де все — знову — свіже і неповторне. У дев’яноста дев’яти відсотках випадків ніхто про неї нічого не довідається. Непомітніша за зірку, яка хвилину тому згасла в нічному небі. Десять-дванадцять столиків — архіпелаг. Декотрі з них щойно чекали на своїх робінзонів.

Тієї ночі ми вперше були вдвох. «Старий, я хочу провести з нею цю ніч. Розумієш, можливо, вона єдина, перша й остання, і нічого подібного більше ніколи не буде. Таке випадає раз на тисячу років», — здається, я сказав йому саме ці слова. І хоча я сильно перебільшував, у найважливішому я не помилився.

Нам тільки-но виповнилося по шістнадцять... Шістнадцять з незначним чубком, як ото докидають, демонструючи щедрість, ягід. Юність нічого не коштує, ти оплачуєш її потім, у загальному рахунку, де кожна хвилина, мов золото.

Стиглі, потемнілі від сонця ягоди. Я жменями кладу їх до рота, де вони тануть, перетворюючи літо на сік, а те, що було, на терпкуватий спогад. По-справжньому ми народжуємося через любов.

Наче іншої літератури в нас не було. Від цього хотілося плакати і битись об мур. Обкурювати себе поезією і цілуватися — все, що нам залишалося. Ми сформувалися в чаді віршів, через що скидаємося на прибульців, не пристосованих до земного життя.

Стеблина свічки тонка, кольору бджолиного воску, з якої її зроблено, в ньому тепло́ життя, нагадування про рамки, тяжкі від меду, яким наповнено соти; її полум’я тягнеться вгору до склепіння з відреставрованими сюжетами. Свічка швидко згорає, звільняючи місце для наступної. Можна вибрати грубшу, яка горітиме довше. На вході до храму свічки різної товщини, вони різняться ціною. Можливо, ти заблукав сюди випадково, як турист; можливо, тебе привів інтерес неофіта. Твої губи рухаються, щось шепочучи.

Що ж їм ще залишалося? Окраси кільцевих шляхів, придорожніх садибок з миготливою ілюмінацією, звідки їм було прописано шлях у лічниці, морґ і на шпальти газетних хронік — усіх отих бульварних листочків, для яких немає нічого жаданішого, ніж коли тобі кепсько. Тебе зґвалтували — чудовий інформаційний привід. Ти втекла з сексуального рабства? Розкажи нам усе якомога детальніше, наш читач цінує подробиці. З тобою повелися, як із товаром? А що ж ти, крихітко, гадала? Треба було уважно читати класиків. У світі все купується і продається, і в цьому ти мало відрізняєшся від фена, яким користуєшся. До речі, коли поламається, ти ж викидаєш його на смітник, чи не так?

На десерт — вироби з борошна, яка-небудь солодка випічка, найкраще — сирник. Тарілки з квадратними острівцями порцій; я приглядався, проте всі вони були однаковими. Випічка не залежувалася. Авжеж, їдальня — не ресторан.

Тортів я не міг терпіти. Вже від одного їхнього вигляду мене нудило, від збитого з цукром пофарбованого маргарину, з якого були викладені квіточки та візерунки на вкритій тим же маргарином поверхні, блідо-білій, ледь жовтуватій. Коли не було нічого кращого, я згрібав ці шедеври набік, добираючись до бісквіту. Напевно, це виглядало дуже по-варварському, отак узяти і зруйнувати. Мені й зараз хочеться чогось солодкого, якоїсь шоколадки...

Здав я ті двадцять з гаком кілограмів — там було, напевно, з двадцять п’ять: так, про всяк випадок. Гроші мене не цікавили. Ті копійки... Я міг роздарувати їх, загубити, кинути у фонтан. Чи ви бачили дурника, якому не треба грошей? Я був таким. Мені вистачало з лишком. Спершу мене утримували батьки, а невдовзі я почав жити зі стипендії. П’ятдесят карбованців, в які я вкладався, ще й на кіно залишалося. Могло бути сімдесят п’ять. Мені й зараз на все вистачає.

Мій двоюрідний брат... На свій лад він мене любив, тоді як я панічно боявся його. Моя мати не мала куди мене подіти, тож літні канікули — майже три місяці — я проводив на селі, де свіже повітря і взагалі — страх як корисно. Мама не наважувалася віддати мене до якого-небудь літнього табору. Вона, як і я, ненавиділа це слово, за що я їй дотепер глибоко вдячний. З іншого боку, слово «літній» турбувало її не менше, щоправда, по-іншому, адже тяглося воно дуже довго — три місяці, й вона, яка працювала, просто змушена були кудись прилаштувати мене. То для неї — дуже довго, для мене — коротше, ніж здатна протривати мить. Я не встигав кліпнути оком, як літо — все, що моє, — зникало. Я стояв і дивився, як готуються відлетіти бузьки. Невдовзі від’їздив і я.

Мою невротизовану підліткову психіку мало заспокоювати півняче кукурікання, а молоко — зміцнювати здоров’я. Моїй неньці здавалося, що в нашій тісній квартирці я дедалі більше скидаюся на хатню рослину, майже прозору від браку сонця. Напевно, то й був мій вегетативний період.

Чому людина прагне бути кимось іншим, ніж тим, ким вона є? Мріє зникнути, розчинитися, мовби боїться себе — чогось у собі, здатного на відчайдушні однаковою мірою, як і лихі вчинки? Наче той листок, яким грається вітер. Секвоя живе чотири тисячі років. Так, чотири. За нею оливкове дерево — три.

Ми побачили їх у серпні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Бакалія, куди ми зайшли по халву, а вийшли з ними. Починався дощ — з тих, які падають великими краплями, вибиваючи у вуличній пилюці дучки. Провісник зливи, що так і не настала. Тепер там аптека. Ні, крамниці спортивного одягу давно немає. Їх продавали на вагу, зачерпуючи з десятикілограмової каністри, на якій писало щось по-арабськи. Маслини єгипетські — ми купили сто грамів, шістнадцять штук.

Ми витріщилися на них, як на жахливе непорозуміння, мов на живих істот, якихось таких спаплюжених декоративних рибок, яких розлучили з акваріумом, від чого вони потемніли, як деревина від вогню, а людина — від непомірних гризот. Я запропонував зварити — цю настанову мама дала мені напередодні того дня, коли я востаннє їв зготований нею борщ: «Якщо чогось не знаєш, не їж, якщо ж усе-таки дуже голодний — провари». Незрівнянно дошкульніший, одначе, той інший голод, якого проварюванням не потамуєш.

Нечуване варварство, ніби ми, повсідавшись, радилися, як краще з’їсти рідних дітей! Ти схилялася до того, щоб їх запекти, що, на мій погляд, було нічим не краще. Перший кабачок, який ми принесли з овочевого ринку, мов неабиякий трофей, ти зготувала в печі — цілим, непорізаним, заливши олією. Як ото запікають на свято порося. Я варив яйце, розрізаючи його на дві симетричні половинки.

Я тривожно спостерігав за тобою, ловив найменші порухи твого лиця, силкувався прочитати в твоїх

1 ... 5 6 7 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"