Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

очах, що з тобою діється, тоді як мій мозок гарячково пригадував, як робиться штучне дихання. Я боявся, що ти покинеш мене, не сказавши найважливішого. Проте нічого не сталося. Ти на багато всього наважувалася першою, що мені неабияк імпонувало. Наступну оливку взяв я, як ото рахують, відриваючи пелюстку за пелюсткою, «любить — не любить».

Коли на тарілці залишилися кісточки, стало ясно, що нам з тобою вготовано те, на що ми прочекали щонайменше тисячу років. Блукальці з двох далеких сузір’їв, сполучених, як кладкою береги, екліптикою любові. Сірий ранок огорнув нас, мов ковдрою, сном.

Ще сто грамів, потім ще — алкоголіки, що хмеліють від маленьких плодів. Вони смакували Півднем — так, наче ми там побували. Я досі вряди-годи купую пригорщу.

Наступного ранку, що почався з великим запізненням (той аномально короткий день протривав кілька годин), тебе привітало твоє ім’я, викладене з продовгуватих кісточок. Ми намагалися збагнути, що все воно означає. Мов астронавти з далекої планети, пам’ять про яку стиралася разом із поверненням. Ми вирушили туди дітьми, а вернулись дорослими. Неповторні фотографії на плівці, що засвітилася.

Наші сподівання були вельми скромними — який-небудь дешевий горщик, наче невідомо яке диво, нарисканий врешті у крамничці, яка чим лише не торгувала. Випуклий — з одного боку більше, ніж з іншого. Ми полюбили його, як дитину, з усіма вадами. Панельний будинок, облицьований плиткою... Кілька разів ми проспівали «Многая літа». День у день ми дбайливо підливали, знаючи, що нічого не виросте, і попри все на щось сподіваючись.

Воно мене переймало. Воно переймає мене ще й сьогодні. Раз по раз у мені з’являється ця потреба, як ото зупиняються перевести подих. Така сама, як пити і говорити, лише розмовляти ні з ким не хочеться. Майбутнє — на дев’яносто дев’ять відсотків мейбі — maybe yes, maybe no.

Насправді моя старенька непокоїлася, що, доки вона не вдома, я скручу собі в’язи або мені їх скрутять — сам, улітку, в місті, повному розпочатих новобудов і сумнівних типів, які вештаються, застромивши руки в кишені. Коли ж мати була вдома, мені здавалося, що я їй тим більше завада, нагадування про щось, чого вона воліла, аби його не сталося. Це було, звісно, перебільшенням — вона мене самовіддано любила.

І моя цьоця, яка щоліта зустрічала мене незмінним «Як ти змарнів», — так, наче вони з мамою змовлялися. Я був певний, що якимось незбагненним для мене чином, доки я трясся в пазику розбитими шляхами, які в дощ перетворювалися на непроїзні болота, мама, яка тоді ще не мала телефона, давала цьоці, в якої його тим паче не було, інструкції, що і як треба казати. Її син, мій двоюрідний і єдиний, якого я мав, брат, стискаючи мене, аж чути було, як хрускають мої кістки, запевнював, що зробить з мене за літо силача — Буй-Тур, як він висловлювався, Всеволода.

Брата всі боялися — мама, бабця, рідні сестри. Напившись, він замикав своїх у погребі і йшов. У такі миті я волів бути серед замкнених, разом із цьоцею. Не знаю, що було більшими тортурами — двогодинна їзда спершу в один бік, а потім назад, тоді як від вказівника, на якому було перекреслено місто, в якому я народився і зростав, а мені було так, наче то перекреслено моє літо, якщо не ціле життя, до ввігнаного в землю перехнябленого стовпця, де від назви села збереглися тільки привиди літер — до того невиразні, що їх годі було відчитати, можна було дійти пішки, чи та хмільна прихильність, якою він осипав мене. Крім мене, в нього, здавалося, не було на цій землі нікогісінько. Я мав його.

І він дбав про те, аби я був таким самим сильним і свавільним, як він. У нього, звісно, нічого не вийшло. Того, що старший від мене на десяток років і мій брат, було для нього цілком достатньо. Я був його просторовим розширенням, можливістю вдосконалюватися в бійці і пиятиці. Запорукою того, що межі ще не досягнуто. Дивлячись на мене, він мав найкраще цьому підтвердження.

Вернувшись з машинно-тракторної станції, де працював механіком, як перед тим його розчавлений одного дня комбайном батько, він зустрічав мене, ніби ми не бачилися вічність. Його вкрите борознами, як лан, який обробляв, похмуре лице розпромінювалося, а руки-ковші згрібали мене в оберемок. Він не міг натішитися, а я — очуняти від його прихильності. Коли він мене відпускав, я почувався жабуринням, з якого вичавлено сік. Він дихав безпосередністю, силою й алкоголем, і саме мені було вділено роль бути чинником його дивовижного преображення.

З нагоди мого приїзду він відкорковував сулію, в якій бовталася мутна рідина, наче туди вхлюпнуто молоко. Її душок переслідував мене ще довго, як уже самої сулії не було. Вихиливши незмінних чотири келишки, п’ятий він заливав у мене. Від тих крапель, що обпікали горлянку і нутрощі, я бачив неспокійні видива — незкращі, ніж у Ґойї, тоді як мій брат був упевнений, що сивуха з підпільної ґуральні, притупивши страхи, додасть мені хоробрості так само, як додавала йому, якому її і без того не бракувало. Вона добряче отуплювала — його і його відчуття, а я вже знав, що зараз буде.

Мій брат зберігав її в погребі, як пірати награбований скарб. Він знайшов би її із зав’язаними очима. Якби ми жили там, де не такі сльотаві тумани, в ній покоїлося б вино. Тоді все було б по-іншому. Південь, сонце, тепло і море роблять людину умиротворенішою.

Щоп’ятничного вечора родинний скелет вивалювався з шафи. Дух самогону вселявся в мого брата, як ото позаземні істоти, проникаючи в мізки, керують людськими вчинками. Він примушував його без гальм буянити. Моя бабця безнадійно лічила, скільки мій брат всього міг би надбати, наче всередині була не сивуха, а зріджене, як ото скраплюють газ, золото.

Одного разу мій брат повернувся закривавлений, із розбитою, наче тріснутий кавун, головою. Припавши до шибки, я дивився — і цьоця теж, і всі ми спостерігали, — як він іде, заточуючись, подвір’ям, хмільний від крові, бійки і пиятики; підвальне віконце при самій землі та місяць, освітлюючи землю білуватим сяйвом, надавали видовищу додаткової макабричності.

Вони сунули мур на мур, сільські парубки, з дрючками, ломаками, висмикнутими з парканів загостреними доверху штахетами, а вже наступного дня частували один одного самокрутками. Тиждень у тиждень, місяць у місяць, рік у рік. Мене врятувало, що того разу я опинився в льоху — поруч із цьоцею та сестрами.

Лежачи на пасовиську, коли корови розбрелися одна в один бік, інша — в інший, я відчув її, несамовиту нудьгу, що