Читати книгу - "Холодна байдужість, або Дракони вмирають на світанку, Лариса Бондарчук"

Розділ 5. Замок

Поряд щось бряжчало, гупало, скрипіло. Софійка відкрила очі й побачила кам’яну високу стелю, закопчену й засновану павутиною. «Звичайно, - подумала вона, - щоб довести до ладу таку стелю, почистити й побілити, треба купа сил та матеріалів!» Потім дівчина засміялася в душі від своїх недоречних думок. Оце вже професійні заморочки справжнього клінера! І остаточно прокинулася.

Вона лежала в великій кімнаті, навіть залі. Стіни її були кам’яними, грубо поштукатуреними. У стрілчасті вузькі вікна заглядало сонце. Попід стінами стояли широкі лавки, застелені тканим гобеленним полотном. Дівчина лежала якраз на одній із таких лавок, укрита цупкою колючою ковдрою. Посеред зали стояв великий і довгий стіл, за яким сиділо кілька людей. Вони якраз обідали.

- ...Дивний якийсь одяг, ніколи такого не бачила, - говорила огрядна пані з синім чепчиком на голові, мабуть, продовжуючи розпочату раніше розмову. – Тонкий, м’який, але ж і вдягати його в такий холод – самогубство! А на голові якийсь чепчик недолугий. Я її переодягла в тепле. А то зовсім синя була. Аріан злий був, як собака. Йому довелося повертатися, щоб віднести її до замку. Точно запізниться на зустріч.

- Так, у нього й так не все гаразд, а тут ще й запізнення, - кивнув головою чоловік середніх років, відкушуючи добрячий шмат хліба і підносячи ложку до рота.

- Та хіба вперше, - покивала головою інша жінка, худа й висока, у коричневій глухій сукні та білому фартушку. - Аріан звідки хочеш викрутитися! Он, як минулого разу, Натан відмовився брати участь у поході на серпопардів, думали все, всю весну напасть ця триватиме. А наш узяв і запросив у союзники Еліма. Ніхто й не чекав! Еліма ж усі зневажають. Аріан точно колись стане королем!

- Ой, а красунчик же який! – раптом сказала дівчина, яка сиділа за столом спиною до Софійки.

- А тобі тільки красунчики в голові! – гримнула на неї огрядна пані. – Агафко, коли вже заспокоїшся? Ти не на хазяїна дивись, ти на посуд свій дивись, щоб вимитий був. Та на підлогу в коридорі, щоб підметена.

- У мене все завжди чисте! – образилася Агафка. – Що, і помріяти не можна?

- З тих пір, як Аріана кинула та стервозна Віринея, він ні на кого й не дивиться! – скрушно похитала головою пані у фартушку. – Так його шкода. Став злим, як ніколи.

- Ну, його Мелітена, мабуть добре втішила, раз почав забувати про ту облізлу драконицю Віринею, - загиготав чоловік.

Жінки почали гнівно йому щось виказувати, а пані в чепчику раптом зиркнула на лавку і побачила, що Софійка вже не спить.

- О, прокинулась вже, знайдо? – спитала вона, привернувши увагу й інших учасників застілля.

Схопилась на ноги й підійшла до дівчини ближче.

- Як тебе звати, бідолашна?

- Софія, - прохрипіла дівчина тихо, відчуваючи, як у горлі - наче хто наждаком тернув.

Ясно. Знову захворіла. Звичайно, після всієї тої біганини майже голяка по засніжених полях, не захворіє хіба тільки морж. Софійка кашлянула і спитала трохи голосніше:

- Де я?

- Ти в замку дракона Аріана клану Синіх крил. Він знайшов тебе серед поля недалеко від Забутих гір. Хто ти? Чому там опинилась? Може, тебе шукають рідні?

Ці питання змусили дівчину напружитися і на мить задуматися. Очі всіх присутніх із цікавістю втупилися в неї.

- Я не пам’ятаю, - прохрипіла Софійка тихо.

А що вона могла ще сказати? «Я прибиральниця з України, яка потрапила в засніжене поле невідомо як?» Після підслуханої розмови та інформації про «дракона Аріана» Софійка взагалі впала в ступор.

Дракон? От халепа, схоже на те, що вона й справді потрапила в інший світ. Хоча, може, це такий розіграш? Зараз скажуть «Посміхніться, вас знімає прихована камера!» і вискочить якийсь веселий ведучий із якогось шоу, і всі засміються, і дівчина, нарешті, заспокоїться. Та цього не відбувалося. Жінка співчутливо подивилася на неї й подала якийсь напій у склянці.

- На ось випий, Софіє, лікар сказав треба випити, коли прокинешся, а потім ще ввечері, перед сном.

Дівчина сіла на лавці і вчепилася в склянку, як у рятівний якір. Залпом випила і відчула, як по тілу розпливається тепло.

- Мене звати Шарна, - тим часом почала розповідати жінка, - я управителька в замку. Це Селіна, - вказала вона на пані у фартушку, - вона головна покоївка. Мирон - наш столяр, швець та їздовий. Агафка і на кухні допомагає, і в кімнатах прибирає. Я зразу ж тебе з усіма знайомлю, - пояснила вона, - бо Аріан сказав зайнятися тобою. Поставити на ноги, все розпитати та прилаштувати до роботи. Ось одужаєш і підеш у помічниці до Селіни.

Селіна схвально кивнула.

- Ох, я зовсім забула, - спохопилася Шарна, витягуючи з кишені якусь річ і простягаючи мені. – Це твоє. Ти затискала його в руці, коли Аріан тебе приніс.

Це був той злощасний медальйон, який закинув Софію у цей світ. Дивні знаки та рисочки на його опуклому посрібленому боці химерно поблискували в світлі сонячного проміння.

- Дякую! – вона забрала медальйон і знову затисла в руці.

- Агафко, проведи Софію в кімнату, будете поки що жити разом. Уведеш її в курс справи, покажеш, що і як треба робити, - наказала Шарна. – І ліки не забудьте! – гукнула вона дівчатам, коли вони вже направлялися до виходу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍