Читати книгу - "На волю!"

І як тільки Рудько повернувся і попрямував додому, він відчув щось дивне всередині, що тягнуло його назад у глибини лісу.

Розділ 3

Того ранку, коли Рудько заснув після нічних мандрів, то знову побачив свій сон про мишу, навіть яскравіше, аніж перед цим. Вільний від нашийника, у світлі місяця він крався за полохливим створінням. Але цього разу Рудько знав, що за ним стежать. Він бачив десятки жовтих очиць, які сяяли з лісових тіней. У світ його снів увійшли коти Кланів.

Рудько прокинувся, кліпаючи очима в яскравому сонячному світлі, яке заливало всю підлогу. Його хутро здавалося важким і товстим від тепла. Миска з кормом була наповнена вщерть, а миска з водою — виполоскана, заповнена гіркуватою на смак водою Двоногів. Рудькові більше подобалося пити з калюж надворі, однак, коли було спекотно або він був дуже спраглий, тоді, слід визнати, йому було легше напитися вдома. Чи зможе він справді полишити таке зручне життя?

Він поїв, а тоді стрімко вийшов крізь котячі дверцята у садочок. День обіцяв бути теплим, а над деревами тяжів аромат раннього цвіту.

— Здоров, Рудьку, — нявкнув голос з огорожі. То був Ляпко. — Тобі б уже годину, як бути на ногах. Горобенята вперше випробовували свої крила.

— І ти якесь спіймав? — запитав Рудько.

Ляпко позіхнув і облизав носа:

— Мало мені турбот. Я вже досхочу наївся вдома. А все ж чому ти встав так пізно? Ще вчора ти скаржився, що Генрі просипає своє життя, а сьогодні й сам не кращий.

Рудько сів на холодну землю за огорожею й акуратно обгорнув передні лапи хвостом.

— Минулої ночі я був у лісі, — нагадав він своєму другові.

Водномить Рудько відчув, як кров шугнула його жилами, а хутро настовбурчилося. Ляпко глянув на нього згори вниз, його очі були широко розплющені:

— О, так. Я забув. То як це було? Ти щось спіймав? Тебе щось спіймало?

Рудько витримав паузу, не впевнений, як розповідати своєму старому другові про те, що сталося.

— Я зустрів таких собі диких котів, — почав він.

— Що?! — Ляпко був вражений. — І ти побився?!

— Щось таке.

Згадуючи силу і мужність котів Клану, Рудько досі відчував, як енергія нуртує у його тілі.

— Тебе вполювали? Що сталося? — вперто наполягав Ляпко.

— Їх було троє. Вони більші та сильніші, аніж будь-хто з нас.

— І ти бився з усіма трьома! — перебив Ляпко, вертячи хвостом від захвату.

— Ні! — нетерпляче нявкнув Рудько. — Лише з наймолодшим. Інші двоє підійшли пізніше.

— І як це вони не розірвали тебе на шмаття?

— Лише застерегли, щоб я покинув їхню територію. Але тоді… — Рудько завагався.

— Що?! — нетерпляче нявкнув Ляпко.

— Вони запросили мене приєднатися до їхнього Клану.

Ляпко недовірливо пересмикнув вусами.

— Справді запросили! — наполягав Рудько.

— Навіщо їм це робити?

— Не знаю, — визнав Рудько. — Я думаю, їхньому Кланові потрібно якомога більше лап.

— Як на мене, це все дуже дивно, — із сумнівом нявкнув Ляпко. — Я б їм на твоєму місці не довіряв.

Рудько глянув на Ляпка. Його чорно-білий друг ніколи не виявляв особливого бажання помандрувати до лісу. Ляпка цілком влаштовувало хатнє життя. Він ніколи б не зрозумів того невгасимого жадання, яке вселяли Рудькові сни — ніч за ніччю.

— Але я їм довіряю, — м’яко промуркотів Рудько. — І я вже все для себе вирішив. Я збираюся приєднатися до них.

Ляпко зліз униз огорожею і став перед Рудьком.

— Рудьку, будь ласка, не йди, — тривожно нявкнув він. — Я ж можу більше ніколи тебе не побачити.

Рудько підбадьорливо штовхнув його головою.

— Не переймайся. Мої домашні знайдуть собі іншого кота, і ти з ним потоваришуєш. Ти з усіма вмієш порозумітися!

— Але ж це не те саме! — завив Ляпко.

Рудько нетерпляче змахнув хвостом.

— У цьому й річ. Якщо ж я вшиватимусь тут поблизу, аж доки вони не заберуть мене до Різуна, я теж не буду таким самим.

Ляпко виглядав спантеличеним.

— До Різуна? — луною повторив він.

— До ветеринара, — пояснив Рудько. — Щоб він і мене змінив, як ото Генрі.

Ляпко випростався і глянув на свої лапи.

— Але з Генрі все гаразд, — пробурмотів він. — Тобто я знаю, він тепер трохи розлінився, але ж він не нещасний. Він і досі може розважатися.

Рудькове серце сповнилося смутком, коли він подумав про те, щоб полишити свого друга.

— Вибач, Ляпку. Я сумуватиму, але я мушу піти.

Ляпко не відповів, а просто підійшов і делікатно торкнувся Рудькового носа своїм.

— Справедливо. Бачу, я не можу тебе спинити, але хоча б проведімо ще один ранок разом.

Для Рудька цей ранок виявився значно приємнішим, ніж зазвичай, надто ж коли вони з Ляпком навідували їхні старі угіддя, спілкуючись з котами, з якими разом росли. Кожне з його чуттів було ніби на межі, немов він зосереджувався перед затяжним стрибком. Із наближенням полудня Рудькові дедалі більше і більше кортіло пересвідчитися, що Левосерд його і справді чекатиме. Ліниве нявкотіння старих друзів беззмістовною хмаркою тануло на тлі його загострених чуттів, скерованих у ліс.

Рудько востаннє зістрибнув із садової огорожі й побрів у хащі. Він попрощався з Ляпком. Тепер усі його думки були зосереджені на лісі й котах, які в ньому жили.

Наблизившись до місця, де минулої ночі він зустрівся з котами Клану, Рудько присів і покуштував повітря. Дерева захищали землю від полудневого сонця, так що вона була приємно прохолодна. Тут і там промінці пробивалися крізь прогалини в листі, осяваючи лісову землю. Рудько відчував той самий котячий запах, що й минулої ночі, але й гадки не мав, старий він чи новий. Він підвів голову і невпевнено принюхався.

— Тобі ще багато чого треба навчитися, — нявкнув глибокий голос. — Навіть найменше кошеня з Клану відчуває, коли поблизу є інший кіт.

Рудько побачив пару зелених очей, які поблискували з-під куща ожини. Тепер він упізнав запах — то був Левосерд.

— Ти можеш сказати, чи я тут сам? — запитав золотавий кіт, ступаючи на світло.

Рудько квапливо принюхався знову. Запахи Синьозірки і Сіролапа все ще відчувалися, але вже не так сильно, як минулої ночі. Він нетерпляче нявкнув:

— Цього разу Синьозірка і Сіролап не з тобою.

— Правильно, — відповів Левосерд. — Зі мною дехто інший.

Рудько закам’янів, коли на пролісок вийшов ще один кіт Клану.

— Це Білошторм, — промуркотів Левосерд. — Один із найстарших вояків Громового Клану.

Рудько глянув на кота і відчув, як його спину лоскоче холодний страх. Це пастка? Довготелесий і м’язистий, Білошторм стояв перед Рудьком і дивився на