Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Перш ніж вирушити на розвідку, я підклав у багаття решту гілок. Щоб навіть як затримаюся, жар під шаром попелу довше зберігся. До речі, жар теж, доведеться з собою брати. Так що помилявся я, щодо люльки. Потрібна річ у господарстві. Ще яка потрібна. Загалом, як говорили мудреці, якщо навчитися цінувати дрібниці, то завжди знайдеться причина для радощів.

За той час, що я грівся і збирався з думками, сонце вже встигло піднятися над горизонтом на цілу долоню. Що значить для літньої пори, приблизно шосту годину ранку. Якщо я не чорт знає де, а все-таки у рідних широтах.

Жах! Нормальні люди тільки на другий бік перевертаються. А ще нормальніші — додому збираються.

Людолови, хто б сумнівався, до цієї категорії не належали. Так що, коли я обережно підкрався до місця стоянки, за татарським обозом вже й слід прохолов... Зате, залишилося їх, в сенсі — слідів, ціла купа. І найстрашніший — бранець, що лантухом, нерухомо висів на вербі.

— Добили таки, падлюки! — пробурмотів я, мимоволі стискаючи кулаки. — Таке, значить, маємо перше попередження від тутешніх жителів. Щоб гав не ловив... Якщо подібної долі собі не бажаю... От лайно... Поховати треба... Не залишати ж на поталу гайворонню. І не хочеться, а не відмахнешся, мовляв, я тут ні при чому, нехай інші ховають... Нікому слухати.

Бурмочучи все це, я без особливої охоти ступив до мерця... і саме в цей час покійник сіпнув головою і болісно застогнав...

Від несподіванки мене трохи ведмежа хвороба не прихопила... Врятувало від конфузу лиш те, що я ще з вчорашнього обіду нічого не їв. В усякому разі в животі голосно забурчало, а наїжачилося не тільки волосся, але і вії. Може, обійдеться і без загикування, але передчасна сивина гарантована.

«Живий? Не добили?!» — ця думка вивела мене зі ступору і змусила кинутися вперед.

— Зараз, чоловіче... потерпи, трохи... Зараз розв’яжу... — бурмотів я, смикаючи вузли на зап’ястях невільника.

Люльку з «запасною» жариною відразу покласти на землю не здогадався, тож довелося сунути її в рота, і замість виразних слів виходило нерозбірливе мукання. Втім, бранцю моє красномовство в будь-якому випадку було до лампочки, він-то і до тями ще не прийшов.

— Зараз, зараз... Тримайся... Я швидко, — продовжував бурмотіти, заспокоюючи самого себе. — Зовсім трохи залишилося…

На жаль, усе виявилося не так просто. Татари користувалися не мотузками, а ремінцями з сириці. І вузли затягнули намертво. Хоч зубами гризи. Гм… Чому ні?

Спробував.

Але і це виявилося не простим завданням. Тонкі ремінці за ніч так глибоко вп'ялися в тіло, що ніяк не підчепити, тільки різати. А чим?

Відірвавшись на мить від пут, я опустив погляд і лише тепер зрозумів, якою саме смертю людолови хотіли стратити норовливого бранця і чому не вбили відразу. Бідолаха обома ногами стояв у великому мурашнику. А на що здатні розлючені комахи, захищаючи свій дім, легко собі уявити, якщо хоч раз витягав мурах з-за пазухи чи зі штанів. Не знаю, правда чи ні, але десь читав, що вони можуть за кілька діб обглодати до голих кісток тушу оленя.

Ой, нене! Це ж якщо мурахи взялися за бідолаху зі світанку...

Не додумавши думку до кінця, я кількома копняками розметав мурашник, примушуючи комах хоч на час кинути жертву, щоб згуртуватися проти більш грізного ворога, а потім розвернувся і з усіх ніг помчав до свого багаття.