Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 4

— Пали, чоловіче добрий! Пали! Не церемонься! Христом Богом заклинаю! Не маю більше сили терпіти! Бодай вони були ще малими повиздихали!

Незграбні спроби перепалити сирівець за допомогою тліючої гіляк в першу чергу призвели до того, що бранець прокинувся. Оскільки кляп я вже вийняв, то коментарі посипалися відразу. Спершу на адресу бусурман, щоб їм ні дна, ні покришки ні на тому, ні на цьому світі, ні в Раю, ні в Пеклі… А потім і з приводу моєї незугарності і тих нещасних батьків, що навіть на старості літ не матимуть спокою, бо будуть змушені доглядати синочка. Котрий самостійно здатен і в ложці борщу втопитися.

Все це перемежовувалося рясною лайкою, але... якщо можна так висловитися, дуже коректною. З послідовною згадкою всіх десяти кар єгипетських, грому небесного, кари Господньої, собачої шкури і відходів життєдіяльності свиней, але жодного разу не згадуючи анатомії і не ображаючи батьків.

На адресовані особисто мені епітети я не реагував — розумів, людина на грані. Та й люлька в роті заважала прийняти участь в обговоренні. Можливо, дурість, але розлучитися з єдиною річчю з колишнього життя було вище моїх сил. От і стискав мундштук зубами, поки руки зайняті.

Ремінці піддавалися неохоче, але все-таки вогонь переміг. Вірніше, пута ослабли досить, щоб бранець зміг їх розірвати. І як тільки сириця з хльостким звуком лопнула, бранець, як з катапульти запущений, метнувся до річки. У три гігантських стрибка подолав добрих п'ять метрів і просто з берега шубовснув у воду. А там, де він поринув з головою, вона аж потемніла від мурашні. Немов з лотка висипали... Буде у риб свято.

До речі про риб. Незнайомець, схоже, теж мав зябра. Крізь прозору товщу я добре бачив, як він сів на дно і почав стягувати одяг. А в міру того, як він оголювався, на поверхню спливали цілі пригорщі комах. При цьому, незнайомець поводився настільки невимушено, що мені стало цікаво — як довго він зможе обходитися без повітря? На жаль, відповіді не отримав: одягу на недавньому бранці було не надто густо — шаровари та сорочка. Так що упорався швидко. І тільки після цього висунув чубату голову на поверхню.

— Пречиста Діва Марія, як же ж добре, спаси Христос! Так би і ніжився... а хоч до вечора... — але всупереч власним словами, тут же посунув до берега. А коли виліз на сухе, насамперед вклонився.

— Чолом тобі, чоловіче добрий. Воістину кажу, врятував ти мене від мук немилосердних! Ну, нічого, аспіди голомозі, дозволить Господь, поквитаємося... — погрозив кулаком із затиснутими у ньому штанами в протилежну сторону. Потім, знову повернувся обличчям до мене.

— Спасибі ще раз... — тепер він не просто зобразив, а відважив повноцінний земний уклін. Аж чубом трави торкнувся. — Товариш війська Низового Запорізького Василь Полупуд довіку тебе пам'ятатиме і, як тільки доберемося до православних місць, негайно півпудову свічку за твоє здоров'я в церкві поставлю. Не зійти мені з цього місця, якщо брешу. Тільки ім'я своє скажи. Щоб знати за кого Бога просити... Він, певна річ, і сам розбереться, але ж дяк питатиме.

Я теж вклонився, як зумів, а ось відповісти не встиг. Задивився. Нічого подібного ні в одному спортзалі чи рекламі здорового способу життя бачити не доводилося. Всі мої сучасники — культуристи і атлети повісилися б від заздрощів. Рослий, не нижче мене, Василь здавався звитим з рельєфних вузлів, які товстими джгутами ворушилися і перекочувалися під засмаглою до темно-коричневого відтінку шкірою. Не людина, а живий посібник для вивчення будови людського тіла. Зокрема — м’язів. Обличчя, ніби сокирою з мореного дуба висічено. Довгі, вислі вуса чи то на сонці вигоріли, чи то вибілені сивиною. Правий помітно коротший.

— А ти, братчику, як я подивлюся, справний козак. Голий, немов від чужої молодиці вискочив, а люльку з рук не випускаєш. Молодець. Люблю таких.

Полупуд розсміявся і заходився несамовито чухати груди, постогнуючи від задоволення.

Напевно, треба було щось сказати у відповідь, але чесно кажучи, я розгубився. Слово не горобець — скажеш щось не до ладу, замучишся потім виправдовуватися і пояснювати. А якщо ти навіть не знаєш який рік на дворі — ляпнути зайве простіше простого.

— Гей, друже, ти чого мовчиш, наче води в рот набрав? — здивувався козак. — Німий, чи що?..

«Гм, а непогана думка... Дякую за підказку, Василю. На перших порах кращого і не придумати. Можна не відповідати на питання і, відповідно, не втрапити у халепу. А там побачимо, що і в яку ціну на Привозі»

І я кивнув. Для наочності зобразивши рух пальцями біля губ і промимрив щось невиразне.

— Он воно як... Буває... — запорожець поставився до моєї ущербності вельми філософськи. — Ну, та дарма. Козак не молодиця, йому не до балачок. Руки-ноги цілі, голова на місці — от і славно. А сигнал товаришам, при по требі, і свистом подати можна. Або іншим знаком...

Навіщо ж іншим? Бажаючи продемонструвати вміння свистіти, я сунув пальці в рота і надув щоки. Ось тільки Василеві такий ентузіазм зовсім не сподобався. Козак опинився поруч чи не швидше, ніж стрибав у річку.

— Я тобі свисну! — вдарив по руці так, що мої пальці вислизнули з рота, і прогарчав в лице. — Я тобі так свисну, що вуха відваляться. Дурману обкурився?

Такий різкий перехід від добродушності до люті, приголомшив настільки, що я лиш дурнувато посміхнувся у відповідь. Мовляв, чого ти? Це ж... жартома.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍