Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дурниці!..
— Ану, Білле, держи цю мотузку...
— А дах витримає?..
— Обережно, там хитається черепиця!..
— Ой, вона падає! Бережіть голови! — (Чутно гуркіт.) — Щоб вас! Хто це наробив?
— Мабуть, Білл...
— Хто полізе в димар?..
— Тільки не я! Сам лізь!..
— І не збираюсь!..
— Доведеться лізти Біллу...
— Гей, Білле, хазяїн сказав, що тобі доведеться лізти в димар!
— О, значить, вони посилають Білла в димар, чи не так? — говорила Аліса собі. — Здається, вони все чисто звалюють на Білла! Я б нізащо не погодилась бути на його місці. Цей комин досить таки вузький, але сподіваюсь, мені вдасться брикнути ногою.
Вона засунула ногу якомога далі в комин і очікувала, доки не почула, що якесь звірятко (яке саме, вона не могла визначити) шкрябається і дряпається в комині біля її ноги. Промовивши: «Це Білл», — вона щосили дригнула ногою і чекала, що буде далі.
Спочатку вона почула, як усі закричали хором:
— Дивіться, Білл!
Потім голос Кролика:
— Ловіть його, ви, коло огорожі!
Потім запанувала тиша, потім знов почали кричати всі разом.
— Підтримуйте йому голову... Давайте горілку...
— Не задушіть його...
— Як це сталося, друже? Що з тобою трапилося? Розкажи нам все!
Останнім почувся кволий, писклявий голосок («Це Білл», — подумала Аліса):
— Я й сам не знаю... Ні-ні, досить, дякую, мені вже краще... Але я надто схвильований, щоб розповісти... Єдине, що я знаю, — щось налетіло на мене, як ураган, і я вилетів геть, мов ракета!
— Справді, мов ракета, друже! — підтвердили інші.
— Доведеться спалити будинок! — долинув голос Кролика, і Аліса чимдуж гукнула:
— Якщо ви зробите це, я напущу на вас Діну! — Миттю запанувала мертва тиша. Аліса роздумувала: «Цікаво, що вони будуть робити далі? Якби вони мали хоч крихітку глузду, то розібрали б дах».
За кілька хвилин знов почалася метушня, і Аліса почула голос Кролика:
— Поки що досить однієї тачки.
«Тачки з чим?» — думала Аліса. Але їй недовго довелося роздумувати над цим, бо за мить цілий град камінців заторохкотів у вікно, два чи три влучили їй в обличчя.
— Годі, мабуть, — вирішила вона і закричала: — Краще не робіть цього! — Знову запанувала тиша.
З деяким подивом Аліса помітила, що камінці, ледве торкаючись підлоги, перетворюються на маленькі пиріжечки, і в неї майнула блискуча думка: «Якщо я з’їм пиріжечок, — міркувала вона, — це обов’язково викличе зміну в моїх розмірах. Оскільки навряд чи можна зробити мене ще більшою, то, мабуть, я повинна буду зменшитися».
Отже, вона проковтнула пиріжечок і була у захваті, коли відчула, що зразу ж почала зменшуватися. Ледве вона досягла саме таких розмірів, щоб пройти у двері, як вибігла з будиночка.
Надворі вона побачила цілий натовп маленьких звірят і пташок, що чекали на неї. У центрі знаходився сердешний Ящур Білл, якого підтримували дві морські свинки і чимсь напували з пляшечки. Усі вони кинулися до Аліси, ледве та показалася, але вона щодуху побігла геть і сховалася в густому лісі.
— Перш за все мені необхідно, — говорила Аліса, блукаючи в лісі, — досягти свого справжнього зросту і потім знайти дорогу до того чудового саду. Гадаю, що такий план буде найкращим.
Без сумніву, план був справді блискучий, чітко і ясно розроблений. Єдина трудність полягала в тому, що вона сном-духом не знала, як узятися до його здійснення. Коли вона заклопотано придивлялася поміж дерев, коротке сердите гавкання над самісінькою головою примусило її хутко глянути вгору.
Здоровенне цуценя дивилося на неї великими круглими очима і нерішуче простягало одну лапу, намагаючись доторкнутися до неї.
— Бідолашне мале, — промовила Аліса лагідним голосом і спробувала посвистіти до нього. При цьому її страшенно лякала думка, що, може, цуценя голодне, тоді воно напевне з’їсть її, незважаючи на всю її лагідність.
Сама не знаючи, для чого, вона підняла маленьку паличку і простягла її цуценяті. Те миттю стрибнуло, заскавчавши від радості, кинулося на паличку і вдавало, що шматує її. Тоді Аліса чкурнула за величезний будяк, щоб цуценя не затоптало її. Тієї миті, коли вона з’явилася з другого боку, цуценя знов кинулося на паличку і так поспішало схопити її, що полетіло перекидом. Аліса вирішила, що це занадто схоже на гру з ломовиком. Побоюючись, що цуценя кожної миті може наступити на неї, вона знову побігла за будяк. Після того цуценя почало без упину нападати на паличку, щоразу пробігаючи дуже коротку відстань вперед і довгу — назад. Воно весь час хрипко гавкало і, нарешті, сіло віддалік, важко хекаючи, висолопивши язика і примруживши великі очі.
Ця мить здалася Алісі слушною нагодою для втечі. Вона хутко помчала геть і бігла доти, доки не засапалася так, що аж дух їй забивало. Гавкання цуценяти ледве долинало здалеку.
— Але яке воно гарненьке, оте цуценятко, — промовила вона, коли прихилилася до курячої сліпоти перепочити, обмахуючись її листком. — Я б залюбки навчала його всіляких штук, якби... якби тільки мій зріст дозволяв мені займатися цим. Ой лишенько! Я мало не забула, що мені необхідно підрости! Треба подумати... Як цього домогтися? Гадаю, що повинна щось з’їсти або випити. Але виникає питання, що саме?
Це справді було важке питання: що саме? Аліса придивлялася до квітів і трав, але нічого придатного не бачила. Зовсім недалечко ріс великий гриб, майже такий заввишки, як вона сама. Коли вона заглянула під нього, потім обдивилась його з усіх боків, їй спало на думку поглянути, що робиться зверху.
Вона стала навшпиньки і зиркнула поверх гриба. Там її погляд зустрівся з поглядом великої блакитної гусениці, що сиділа на грибові, склавши лапки, і спокійно попихкувала кальян, не звертаючи уваги ні на Алісу, ні на будь-що взагалі.
Розділ V. Порада Гусениці
Гусениця й Аліса мовчки дивилися одна на одну. Нарешті Гусениця вийняла з рота кальян і звернулася до Аліси млявим, заспаним голосом:
— Хто ти така? — поцікавилася Гусениця. Такий початок не заохочував до продовження розмови.
Аліса відповіла досить невпевнено:
— Я... я вже й сама не знаю, пані, саме зараз... у всякому разі, я знаю, хто я була, коли прокинулася сьогодні вранці, але з того часу я вже кілька разів мінялася.
— Що ти хочеш сказати цим? — суворо запитала Гусениця. — Розкажи про себе.
— Боюся, пані, що я не зумію розказати про себе, — мовила Аліса, — бо я перестала бути сама собою, розумієте?
— Нічого не розумію, — заперечила Гусениця.
— Боюсь, що неспроможна висловити це ясніше, — дуже ввічливо відповіла Аліса, — бо, перш за все, неспроможна зрозуміти цього сама. Стільки разів протягом одного дня змінити свій зріст — це так збиває з пантелику!
— Аж ніяк, — заперечила Гусениця.
— Ну, може, ви поки що цього не відчуваєте, — сказала Аліса, — але коли вам треба буде перетворитися на лялечку — а вам доведеться рано чи пізно, розумієте, — а потім на метелика, — гадаю, ви будете почувати себе не зовсім приємно, чи не так?
— Анітрошечки, — відповіла Гусениця.
— Можливо, ви сприймаєте це інакше, — зауважила Аліса, — але я знаю, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол», після закриття браузера.
