Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

почуваю себе дуже неприємно.

— Ти! — з презирством промовила Гусениця. — Хто ти така?

Отже, вони знову повернулися до того, з чого починалася розмова. Алісу трохи дратувала манера Гусениці робити такі надто вже короткі зауваження, тому вона випросталася і дуже поважно заявила:

— Гадаю, спершу ви повинні сказати мені, хто ви.

— Чому? — запитала Гусениця.

Це нове запитання знову загнало Алісу в безвихідь. Оскільки вона не могла придумати ніякого підхожого мотиву, а Гусениця, здавалося, була в дуже поганому гуморі, то вона рушила геть.

— Вернись! — покликала її Гусениця. — Я маю сказати тобі щось важливе.

Це вже подавало якусь надію, тому Аліса повернулася.

— Тримай себе в руках, — сказала Гусениця.

— Це все? — запитала Аліса, щосили намагаючись стримати свій гнів.

— Ні, — відповіла Гусениця.

Аліса подумала, що все одно їй нічого більше робити, то можна почекати, може, й справді вона почує щось путяще. Кілька хвилин Гусениця мовчки попихкувала кальян, нарешті підняла руку і вийняла її з рота, а потім заговорила:

— Отже, ти вважаєш, що мінялася, так?

— Боюся, що так, пані, — сказала Аліса. — Я неспроможна пригадати того, що колись знала... І я не буваю однакових розмірів навіть десять хвилин поспіль.

— Не можеш пригадати чого саме? — допитувалася Гусениця.

— Ну, я пробувала читати вірш «Хороша перепілонько», але вийшло щось зовсім не те! — відповіла Аліса дуже сумним голосом.

— Прочитай «Ти старий, любий діду», — запропонувала Гусениця.

Аліса згорнула руки і почала:

— Ти старий, любий діду, — сказав молодик, —

І волосся у тебе вже сиве,

А стоїш вверх ногами й до цього вже звик, —

На твій вік це не дуже красиво.

— Молодим, — мовив дід, — я боявсь неспроста,

Що це може відбитись на мізку,

Та моя голова — я вже знаю — пуста,

На ній можна стояти без риску.

— Ти старий, — знову каже юнак до дідка, —

І, нівроку, гладкий, як діжчина,

А в переверти йдеш, крутиш хвацьки млинка.

Ти скажи мені, в чому причина?

— Молодим, — мовив дід, — всі сустави собі

Розтирав я чарівною мастю,

Коли хочеш — за гроші хороші й тобі

Дам коробочку-дві того щастя.

— Ти старий, в тебе щелепи наче й слабкі.

Не вжувать їм нічого, крім здору, —

Та ти гуску з кістками строщив залюбки,

Де ти взяв таку силу бадьору?

— Молодим, — мовив дід, — я постійно сваривсь

Із дружиною в день по три рази,

І від того мій рот на весь вік укріпивсь,

Мов стальні мої щелепні м’язи.

— Ти старий, — каже хлопець, — і, справа ясна,

Твої очі вже добре не бачать,

А на кінчику носа ти держиш в’юна;

Хто навчив тебе, діду, трюкачить?

— Я тобі відповів вже на троє питань,

Та дурний все одно не мудрішає.

Ти з дурницями, хлопче, від мене відстань,

Вимітайся, бо вижену втришия!

— Ти читаєш вірша неправильно, — сказала Гусениця.

— Не зовсім правильно, боюся, — несміливо зауважила Аліса.

— Зовсім неправильно, від початку до кінця, — рішуче заперечила Гусениця. Кілька хвилин панувала тиша.

Першою заговорила Гусениця.

— Якою завбільшки тобі хочеться бути? — запитала вона.

— Та байдуже якого росту, — поквапливо відповіла Аліса, — аби не так часто мінятися, розумієте?

— Я не розумію, — сказала Гусениця.

Аліса промовчала. Ніколи в житті їй так настирливо не заперечували, і це починало її дратувати.

— Зараз ти задоволена своїм зростом? — запитала Гусениця.

— Бачите... мені б хотілося бути трішечки більшою, пані, якщо ви не проти, — почала Аліса. — Три дюйми — це такий нікчемний зріст!

— Якраз це дуже гарний зріст! — сердито відрізала Гусениця, випростовуючись на повний зріст (вона сягала рівно три дюйми заввишки).

— Але я не звикла до нього! — благала Аліса у розпачі. Про себе вона подумала: «Хотілося б мені, щоб ці створіння не так швидко ображалися!»

— Поживеш — звикнеш, — запевнила Гусениця і знову засунула кальян до рота і почала попихкувати ним.

Цього разу Аліса терпляче чекала, коли тій заманеться заговорити. За хвилину чи дві Гусениця вийняла люльку з рота, позіхнула разів зо два і потяглася. Потім вона злізла з гриба і поповзла в траву, кинувши на ходу:

— Один бік зробить тебе більшою, другий — меншою.

«Один бік чого? Другий бік чого?» — роздумувала Аліса.

— Гриба, — пояснила Гусениця, ніби Аліса запитувала вголос, і за мить зникла з очей.

З хвилину Аліса замислено дивилася на гриб, намагаючись з’ясувати, де в нього один бік, а де — другий. Це було не так легко, бо гриб був зовсім круглий. Проте вона нарешті обхопила гриб з обох боків, скільки сягали руки, і відламала по шматочку кожною рукою.

— Але який з них який? — запитала вона себе і відкусила трішечки від шматочка в правій руці, щоб з’ясувати його дію. За мить вона відчула страшний удар під підборіддя — вона вдарилася об власну ногу.

Ця раптова зміна дуже налякала її, і вона відчула, що не можна гаяти ні миті, бо продовжувала дуже швидко зменшуватися. Отже, вона зразу ж заходилася коло другого шматочка. Підборіддя у неї було так міцно притиснуте до ноги, що неможливо було розтулити рота. Зрештою їй вдалося зробити це і проковтнути крихітку від шматка в лівій руці.

***

— Диви, моя голова нарешті вільна! — захоплено вигукнула Аліса. Але захоплення швидко змінилося занепокоєнням, коли вона виявила, що її плечі кудись зникли. Єдине, що вона побачила, коли глянула вниз, була довжелезна шия, яка здіймалася, мов стеблина, над морем зеленого листя, що простяглося далеко внизу.

— Що це може бути за зелень? — дивувалася Аліса. — І куди поділися мої плечі? А ви, мої бідні рученята, чому я вас ніде не бачу? — Говорячи це, вона розмахувала руками в усі боки, але це викликало лише легеньке колихання далекого зеленого листя.

Оскільки, здавалося, не було ніякої надії дотягтися руками до голови, вона спробувала нахилити голову до рук і була в захваті, коли переконалася, що її шия легко, мов гадюка, згинається в усі боки. Їй саме вдалося вигнути шию у вигляді граційного зигзага, і тільки що вона хотіла пірнути головою в листя, яке виявилося верхів’ями дерев, серед яких вона недавно блукала, як раптом різке сичання примусило її рвучко відсахнутися. Велика голубка кинулася їй в обличчя, люто б’ючи крилами.

— Гадюка! — закричала Голубка.

— Я не гадюка! — обурено заперечила Аліса. — Дайте мені спокій!

— А я кажу, гадюка! — повторила Голубка трошки спокійніше і додала крізь ридання: — Я вже все перепробувала, але від них нема ніде рятунку!

— Я навіть уявлення не маю, про що ви говорите, — сказала Аліса.

— Я пробувала ховатися між коріннями, і на берегах, і під живоплотом, — продовжувала Голубка, не слухаючи Алісу. — Але ці прокляті гадюки! З ними немає ніякої ради.

Аліса все більше дивувалася, але вирішила мовчки чекати, доки Голубка не скінчить.

— Ніби мало клопоту з висиджуванням яєчок, — вела своє Голубка, — так ще доводиться день і ніч стерегти їх від гадюк! Адже за ці три тижні я ні на мить не заплющила очей!

— Мені дуже шкода, що вам завдали такого клопоту, — сказала Аліса, яка починала розуміти, про що йде мова.