Читати книгу - "Нічний репортер"

ви пробачите нас за цю маленьку сваволю. Часи міняються, міняються й методи, все прогресує.

Помітивши, що він збирається йти, я запитав:

— Де мені вас шукати?

— Ми вас самі знайдемо.

Він встав і знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столі, там, де перед тим лежав лікоть його правої руки, залишився папірець. Я сягнув мовби за кошичком з нарізаним хлібом і, підхопивши записку, сховав її до кишені. Робив це якомога непомітно, хоча гаразд і не усвідомлював, навіщо така обережність. Але якщо незнайомець не подав мені записку просто в руку, то, мабуть, на це були якісь причини. Обидві молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи і далі щебетали, я зостався в залі сам. При буфеті молода вродлива касирка поправляла на голові зачіску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи і без то­го повні вуста. Кого тут було остерігатися?

Я закінчив їсти, розгорнув записку і прочитав: «Станиславів. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Відтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка підняла брови:

— То не телефонна станція, — але тут же вибачливо засміялася і підсунула телефон.

Далі вона не зводила з мене очей, але мій дзвінок був геть не цікавим, бо я телефонував на двірець, щоб довідатися, ко­ли вирушає потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:

— В таку погоду? — похитала вона головою. — Передавали — там сильна злива. Навіть блискало.

— То нічого. Справи є справи.

— І Бистриця вийшла з берегів. Так що дороги позаливало.

Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нікуди не їхати. Може, й вона належить до таємної організації?

— На кого ви працюєте? — запитав я.

— На кого? Та ж на Мусяловича! Хіба не знаєте? З восьмої ранку до десятої нас тут троє, бо заля вже повна. З десятої до першої я одна, а відтак нас знову троє. Але ще тільки одина­дцята, а вже порожньо. І то ся називає сніданковий покій?

Вона зітхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим відливом й великі очі, рівний носик і верхня губка були злегка задерті. Не може бути, щоб така краса не мала кавалерів.

— А коли зачиняєтеся? — запитав я.

Касирка зацікавлено поглянула на мене:

— А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмій вечора.

— Ви вгадали. Як вас звати?

— Яся... е-е... тобто Ярина. Ясею мене тут колєжанки прозвали.

Я перейшов з польської на українську:

— Ну, бачите, ім’я таки свідчить, ким ви є насправді. А то вже думав, що прикидаєтеся полькою.

— Нє, де там! Чого би мала прикидатися? Я їх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Віся...

Вона розсміялася, демонструючи свої гарні білі зуби.

— Добре, Ясю, забіжу ще до вас і запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрій, як зараз.

— У мене завше гарний настрій.

4

Мої спогади про сьогоднішній ранок перебив вигук провідника:

— Станція Станиславів!

Усі заметушилися, затраскали двері в переділах, перон зустрів гучною музикою і калюжами, прибиральники змітали воду на колію. Злива давно вже ущухла, але сліди її були повсюдно, хмари розступилися, і сонце ласо випивало калюжі, земля парувала. Вийшовши з двірця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:

— Перепрошую, як мені потрапити на Вовчинецьку?

— А, то є, прошу вас, відразу за мостом. Йдіть попри двірець, відтак звертаєте праворуч попід міст і — просто. І то є Вовчинецька.

Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, які потопали в садах, а деколи в хащах. Біля корчми стояло кілька возів, коні неквапно жували овес із торбин, що були прив’язані їм до ший, і відганяли хвостами мух. Я йшов не поспішаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився біля хати, яка нічим не відрізнялася від інших.

— Чи тут мешкає пан Дутчак? — запитав я стару жінку, що поралася в городчику.

Вона спочатку уважно мене роздивилася, потім гукнула кудись в небо:

— Міську! Злазєй! Хтось до тебе прийшов!

З віконця на стриху висунулася кудлата голова.

— До мене? А хто то?

— Я зі Львова.

— А-а, то ви... Заходьте. Я зараз.

Я зайшов на подвір’я. З дверей визирнув чоловік років за шістдесят і запросив до хати.

— Вас Марком звати?

— Так. Ви знали, що я приїду?

— Ага... Прошу сюди, — він завів мене на кухню і по­садив за стіл. — То ви займаєтеся, як я чув, паном Томашевичем...

— Мене цікавить той час, коли він був секретарем Товариства.

— Я робив там і кілька разів навіть провадив ревізію.

— А тоді, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревізію?

— Лиш на початку року, а вже потім тісно перед самим злит­тям ревізія ся не робила, бо мусили-сьмо готувати купу ріжного паперу, залагоджувати свої справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.

— Які ви страти тоді понесли?

— Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кіль­ка документів.

Він вийшов на хвильку і повернувся зі старою, потертою папкою. У папці лежали всі три документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.

— Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.

— Ви що — підозрювали Томашевича в махінаціях?

— Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чув-єм, жи тим ді­лом займаєся нотар Мартинюк ві Львові. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потім нашо він мені ся здав?

— А як то було з втратами членів Товариства шинкарів? Багато їх відходило?

— Та трохи відсіювалося, але того року більше прийшло, як пішло.

— Чим це пояснити?

— Ну, видите, коли ми стояли на слизькім, що не відали, чи маємо щезнути, чи ні, то й члени відходили. Але як постала така можливість злитися з більшою і міцнішою спілкою, то тоді й членства побільшало.

— Як вважаєте — злиття було вам вигідне? — запитав я.

— Та нє, — похитав він головою. — Вигідним воно було тільки формально. Нам треба було зміцнювати власну спілку, але ніц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.

— Це Томашевич подав ідею про злиття?

— Так. Але коли нам ту ідею підсунув, то вже щось там з’ясував і підготував ґрунт. Так що до нас почали заходити ріжні добродії і намовляти, аби