Читати книгу - "Акрополіс 2 - врятуй, якщо зможеш , Влад Вірт"

Натомість я був сповнений тривог і переживань за сестру та майбутнє, яке настане після оновлення, а ще мене не залишало відчуття якоїсь неправильності стосовно Аліси. І ніби дівчина все казала правильно, але…

Точно, Булі, якось дивно вона відреагувала на моє питання про його долю. Звісно, ми багато нового дізнались про песика й він аж ніяк не те миле звірятко, за яке ми його сприймали, ба навіть більше, це через нього я вскочив у халепу із джинами. Проте, якщо відмотати все назад, ким би я був без того шолома? Звичайним сталеваром, що рахує токени від зарплати до зарплати. А Вероніка, чи зміг би я її захистити від домагань того збоченця, та навіть якщо й зміг, яку альтернативу запропонував фавелам? Так, у першу чергу я повинен віднайти та попередити сестру, але і про Булі забувати не слід.

Бокс із речами проявився майже миттєво, при цьому, він змусив декількох хіпі, обурено відстрибнути в сторону. Ящик чималий, метр на метр, тож якщо впаде на ноги, приємного буде мало. Втім, у середині містився, лише один мій тактичний рюкзак. Відкрив його, я хутко перевірив вміст і зло скреготнув зубами. Револьверу в середині не було. Ось і я став частиною давньої ігрової приказки «втрачаєш найцінніше, здобуваєш мотлох», а мої шанси вижити при повторній зустрічі із джином, різко впали до нуля. Тепер, тільки й залишалось сподіватись, що після усіх отриманих відповідей та втрати револьвера, ми йому більше не цікаві. Він не його брат на дрібниці не розмінюється. Що йому два жалюгідних гравці, коли на кону стоять мільярди.

Дістав бластер, прикріпив його до магнітного тримача на поясі та із сумом подивися на кобуру, у якій, зазвичай лежав револьвер. Ін’єктор закинув у кишеню, усе, більше їх у мене не залишилось. Три гранати, світло-шумову, осколкову та направленої дії, прикріпив до поясу, до речі, вони теж останні. А от плазмомет, вирішив поки не брати, Трибунат, не те місце, де гравці носять важку зброю у всіх на очах. Навіть бластер та гранати перебір, але їх, хоча б не видно під шкіряною курткою.

Рюкзак закинув на плечі, всередині ще залишилось декілька непоганих плазмометів та бластерів, але із ними доведеться попрощатись. Для пошуку сестри потрібні токени, а в мене й так кожна хвилина на рахунку, тож їх продаж — це найпростіший спосіб розжитись грошима.

Усе, час забиратись звідси. Підвівся й окинув дах у пошуках Аліси. Дівчини ніде не було, але натомість я помітив, як від платформ із ліфтами в мій бік рухався доволі підозрілий натовп. На перший погляд, це були все ті ж самі готи та хіпі принаймні за вбранням та макіяжем, але їх зібраність, важкий погляд, котрим вони пронизували натовп та чіткі, злагодженні рухи, видавали в них професіональних бійців. Я не став допускати їх помилок, впіймав ритм танцю, та змістився до натовпу панків. Зі своєю чорною шкіряною курткою, штанами та черевиками, на які перетворювалась громадянська форма мого екзокостюму, я міг зійти за свого, тільки серед них.

Надягнув окуляри, аби не можна було вловити мій погляд, я спробував сконцентруватися на одному з новоприбулих.

Вермілій, апгрейд — 15, соціалізація — трутень, клан — поціновувачі кексів, статус — дегустатор.

Моє здивування від прочитаної нісенітниці тривало недовго, оскільки я так і не відвів погляд, а тому, секунд через десять, перед очима, знову все замерехтіло та почало збоїти. Що ж на щось подібне я й очікував, а тому зміна інформації не стала для мене дивиною.

Терикон, апгрейд — 35, соціалізація — меценат, клан — мисливці за головами, статус — офіцер.

А це вже погано, дуже погано, по мою душу з’явились справжні профі. Не ті жовтороті бійці, від яких нам вдалось втекти з Алісою. Сам на сам, впевнений, я впораюсь із кожним із них, тим паче вони були без важкої броні, можливо, подужаю, навіть трьох, але два десятки досвідчених бійців, це вже перебір.

Відкрив чат, написав дівчині застереження, аби сиділа в середині та не висовувалась, але у відповідь нічого.Вона його, навіть не прочитала.

— Аліса, ну де ж ти? — пошепки промовив я. І в цей час троє бійців відділились від основної групи та рушили в бік надбудови, де зникла моя подруга. На секунду промайнула зрадницька думка кинути дівчину напризволяще, але я її одразу задушив. Мої підозри, то лише підозри. Та й довго ховатися посеред натовпу не вийде. Мисливці за головами почали діяти, розійшлись у сторони та гребінкою прочісують дах, тож настав час імпровізувати.

Вверх полетіла світло-шумова граната, а за нею, слідом, осколкова. Безтурботно танцюючий натовп миттєво охопила паніка, роздались крики, багато криків. Я спробував було кинутись на пошуки Аліси, але куди там, течія із наляканих людей підхопила мене й потягнула в бік найближчого з виходів. Як не дивно, ним виявився не ліфт, а звичайні сходові клітини. Спочатку потік був усе такий же нездоланний, але в міру просування в низ, поступово танув, тож невдовзі, я відчув, що можу вийти на будь-якому поверсі, от тільки в цьому не було сенсу. Дівчина не відповідала, а бігати навмання по торговому центру, котрий сягав не один десяток поверхів, геть дурна вигадка. Тим паче, коли в тебе на хвості мисливці.