Читати книгу - "Минуле яке нас міняє, Sava"

Токсичні ревнощі

Глава 6: Токсичність ревнощів

Час від часу між Ірен і Вадимом спалахували такі моменти, які були не просто напруженими, а й болісними для обох. Ірен намагалася відшукати своє місце в житті, але кожен раз, коли вона відчувала себе на крок ближче до свободи, Вадим знову повертав її в той стан, коли вона була приголомшена його поведінкою.

Вадим не любив, коли Ірен мала справи з іншими хлопцями. Це не було класичне кохання, яке супроводжувалося здоровою ревнощами. Це було щось токсичне, деструктивне. Вадим ревнував навіть до тих, з ким вона просто спілкувалася або працювала, і кожен раз, коли вона знаходилася в компанії інших чоловіків, у нього прокидалася темна сторона. Ірен відчувала, що це не просто переживання. Це була власницька, нездорово сильна потреба контролювати її кожен крок.

Один з таких моментів трапився, коли Ірен розповіла йому, що їй доведеться працювати з новим колегою, який нещодавно почав працювати в її компанії. Це була звичайна робоча ситуація, але для Вадима це стало приводом для вибуху.

— І що, тепер ти з ним будеш весь час проводити? — запитав він різким тоном, вже напівзігнувши брови, хоча ще не було навіть двох хвилин, як Ірен поділилася новинами.

Ірен здивовано поглянула на нього, не розуміючи, чому його реакція настільки різка.

— Вадим, це просто робота, я не... — почала вона, але він перебив її.

— Ти постійно з кимось. Ти не помічаєш, скільки уваги ти надаєш іншим хлопцям? А я що? Я на тебе не важливий? — його голос почав набирати гніву. Вадим піднявся з місця і почав ходити по кімнаті, намагаючись заспокоїтись. — Я не можу постійно так це бачити, Ірен. Не можу...

Він не був готовий до того, щоб вона залишила його, навіть якщо це був лише її робочий колега, навіть якщо її жодним чином не можна було порівняти з ним. Для Вадима це було, як холодний душ, і настрій його змінювався дуже швидко. Все, що пов’язувало його з минулим, — біль і тривога — накривало.

Ірен знову спробувала заспокоїти його, хоча і сама не розуміла, чому її слова не знаходять відгуку в його душі.

— Вадим, ти знаєш, я нічого не хочу від інших, окрім як працювати і жити. Ти ж бачиш, що я завжди поряд з тобою... Це всього лише робочі моменти.

Але Вадим не чув її. Його ревнощі захоплювали його, і замість того, щоб спокійно вислухати, він почав шукати підтвердження своїм страхам. Його погляд став пронизливим, а в голосі з’явилася жорсткість, яка була йому незвична.

— Робота, говориш? — він схопив свою куртку, намагаючись приборкати свої емоції. — Ти знову ігноруєш мене, а він — що? Просто друг по роботі? Слухай, ти зовсім не замислюєшся, що я відчуваю? Що твоє «все нормально» — це просто твої виправдання, бо я не маю права тебе запитувати? — Він різко повернувся до неї, і її очі були повні розчарування.

Ірен стиснула губи, намагаючись стримати хвилю емоцій. Вона розуміла, що це не його звична поведінка, але кожного разу, коли він так поводився, все гірше і гірше ставало між ними. Це більше не було про любов, це було про контроль, про страхи і невпевненість, які роз'їдали його зсередини.

— Вадим, я не можу більше це терпіти, — сказала вона тихо, відступаючи на кілька кроків назад. — Я не хочу бути твоєю власністю. І я не хочу, щоб ти через кожен мій крок був готовий влаштовувати сцени.

Вадим відчув, як ці слова пройшлися по ньому, наче холодний удар. Він замовк на кілька секунд, а потім опустив голову. Він не знав, як зупинити це. Як зупинити свою внутрішню боротьбу, свою ревнощі, які не мали нічого спільного з справжнім коханням.

— Я не можу тебе відпустити, Ірен... — нарешті вимовив він. — Я просто боюся. Бо якби я тебе втратив... я не знаю, що б зі мною було.

Ірен подивилася на нього, і її серце стиснулося від болю. Вона розуміла його страхи, але водночас розуміла, що ця надмірна опіка і ревнощі перетворюють їх на полонених власних емоцій.

— Але якщо ми не будемо дозволяти один одному бути вільними, то ми ніколи не зможемо бути разом. Ти не бачиш цього?

Вадим замовк, і його серце теж почало сумніватися в тому, чи насправді він діє правильно. Але він не мав відповіді на її питання. Він не знав, як змінити себе, щоб не зруйнувати все, що залишилось від їхніх стосунків.

З того часу кожен їхній конфлікт став ще гострішим, і ревнощі Вадима ставали все більш очевидними. Він не міг зупинити себе, коли бачив, як Ірен розмовляє з іншими чоловіками, навіть якщо це були просто знайомства або колеги. У нього була вражаюча здатність влаштовувати сцени через найменші деталі: коли вона затримувалася на роботі, коли її увагу привернув хтось з іншого міста, або коли вони просто опинялися в компанії з іншими людьми. Він, наче пильний охоронець, не дозволяв нікому наближатися до неї, навіть якщо це не мало жодного значення.

Ірен все частіше відчувала, що опиняється між двох вогнів: її любов до Вадима ще жила, але ця токсична ревнощі, постійна напруга і страх за те, що вона мала робити для нього, а не для себе, ставали дедалі важчими. Їй було важко прийняти рішення, чи вона може продовжувати ці стосунки без втрати себе.

І хоча Вадим не хотів визнавати цього, він сам став жертвою своїх внутрішніх демонів. Його страхи і бажання контролювати все навколо з’їдали його зсередини, а кожен новий приступ ревнощів і сцен лише віддаляв його від того, що він насправді хотів — бути з Ірен, бути її підтримкою, а не її гнітом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍