Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Але відрізняло його те, і названий він був так, тому що в самій його гущавині колись жило плем'я людей. Ніби люди, а може і нелюди. Але ходили вони на двох ногах і руки були і тіло з головою, ну все теж як у людей. Але там, де у людей знаходяться очі, у них були дві чорні прірви. З цих чорних не до очей, дрібною павутиною розходилися дерев'яні корені, закриваючи лоб і частину лиця, як би маскою приховуючи свою потворність. Їм плоть замінили кора дерева, скелет людини, а м'язами служили корені дерев. Жахливе видовище і ворогові не побажаєш таке навіть уві сні побачити.

Але сліпі були тісно пов'язані з самим лісом, деревами травами, і його мешканцями, птахами, тваринами. Сліпі були і як захисники, так і хазяями цих лісових земель. Звідки вони з'явилися або були тут завжди, ніхто не знає. Дерева їх слухалися, і підкорялися, робили що їм на кажуть. Запросто могли піти як на смерть по волі сліпих, так і переміститься усім лісовим плем'ям для збереження основного сім'я. Вони були строгими, але справедливими хазяями лісу.

Легенди і чутки свідчать що чумних дерев, дерев, які псували існування своїм побратимів, вони просто вигнали з лісу. І ті не могли не послухатися їх наказу. Вони брали свої коні в гілки і йшли, злиться на все і уся.

Тільки чекай біди від дерева, що стоїть в полі, якого вигнали з рідної чаші, навіть в зливу не дасть сховатися добрій людині. Незнаючий таких речей людина може під нього забігти, щоб сховатися від дощу, так в раз його вогонь з небес і уразить. Дерева, мстивши усьому живому, чекають, вичікують випадку. І тільки гроза, і жива душа під кронами сховалася від небесної води. Так дерево таке кляне і гнівить Богів, кривляється, викликаючи їх на бій. Дерево гине, а з деревом гинуть і ті, хто під ним стояв.

Ніхто і ні коли, не ходив в центр лісу аби не зустріти сліпих. Люди їх боялися, обізнані люди їх боялися і поважали, і просто не хотіли їх турбувати. Бувають подорожні, що заблукали, або діти, хто по своєму незнанню і недосвідченості розпусничають в лісі, або мавкам не сподобалися так заведуть їх чим далі у хащі.

Потрапляли в глиб лісу і зустрічали вони сліпих. Як правило дітей вони не чіпали, запрошували залишаються з ними, або допомагали вийти з лісу занурюючи їх в туман забуття. І вони неначе уві сні виходили на вже знанні стежки.

Дорослі люди якщо зустрінуть їх, від страху намагалися напасти на них і як правило лягали спати мертвим сном. Були і такі хто при, зустрічі в паніці втікали, кидаючи все і уся, не даючи себе наздогнати. Ось ті хто виживали, могли щось і повідати, про цих дивних жителів. Але таких було зовсім не багато, тай ті хто виживав в скоріш майбутньому втрачали розум.

Лесик, нахмуривши брови, шукав сухе дерево, оглядаючи листя і кору довгих стовпів, піднімаючись у вісім дев'ять людських зростання.

- Все йому не так, я ж чесно намагаюся зробити все як належить, щоб від нього, ну хоч зрідка почути добре слово. Як же хочеться, щоб він похвалив, хоч за якусь дрібницю. Так ні, не як завжди він буде на домною знущається. Піду завтра ж піду від нього з табору, а потім із села втечу, помандрую куди очі бачать.

Ось нарешті знайшов, ніби сухе дерево років сто йому, і стоїть тут немов мене підчікує.

Підійшовши ближче щоб оглянути сухостій, Лесик провів рукою по дереву, що давно померло.

- Ай! Трясця тобі!

Різкий біль охопив долоню, немов довга голка зайшла в руку, і почала палити.

- Ах ти стара тріска ще колоти мене будеш! Із злістю вигукнув Лесик.

- Ще скалки від тебе мені тут не хватало, щоб пів вечора видирати цю дрібну заразу.

Лесик відсмикував свою руку від дерева, почав притискати до губ місце уколу, намагаючись висмикнути скалку зубами і зализати рану.

- Зараз я тебе на шматки покришу! У мене станеш підстилкою для худоби, а не палати на вогнищі для зігрівання добрих людей. На небо так і не потрапиш гнитимеш в перегної!

Лесик змахнув сокирою над головою, для завдання першого і найлютішого удару. Але сокира виявилася якоюсь на подив занадто важким. Від помаху Лесика похитнуло, сокира почала тягнути його назад, туди ж і похитнулося все його тіло.

- Що за справи? Що з мною сталося, що з моїм тілом. Я що падаю? Але чому.

Не розуміючи, що відбувається, крони дерев раптом почали крутитися, світло і тінь замигтіли в очах, він не міг кирувати  собою, він перестав відчувати своє тіло.

Лесик вже майже впав на землю, півметра від його потилицю до землі, але він все ж не розумів, що падав на землю, повітря було, неначе густе варення він майже міг лягати на нього.

- Що зі мною? запитав сам себе.

- Що відбувається?

Лесик вже не міг, приховуючи майже тваринного страху від нерозуміння, що з ним відбувається, він не міг ні розімкнути губи щоб закричати ні поворушити ні рукою, ні головою, тіло відмовилося його слухатись.

- Я що помру?

Все усередині нього скипіло, почало кричати і чинить опір, битися в істериці, але щось зробити вже було пізно. Він, не відчуваючи себе, вже лежав на землі.

- Я пропав, я помер, я не живий?

Був ясний погожий день, вітер поодинці підіймав із землі зірвані сухі травинки і ніс їх кудись в далечінь. Лесик лежав на лузі дивився на хмари що пропливали, світило тепле не обпалююче сонечко, квіти коливались коли на них сідали комашки і була справжня спокійна безтурботність. Те почуття, коли ти скрізь встиг, все зробив і ні про що вже не потрібно думати, не потрібно жалкувати і переживати все сталося, все чого хотілося.

Он вдалині чорноволоса дівчинка років п'яти, біжить і у той же час танцює біжить в мою сторону. Це напевно мати пирогів випекла і кличе до обіду.

Лесик лежав в цій ідилії, і його нічого не хвилювало, все прекрасно, я люблю своє життя.

Дівчинка вже підбігала ближче, і не припиняючись щебетала якусь до болю знайому пісеньку.

- Братик, братик ти де? Я хочу з тобою грати, ти де сховався я тебе не бачу, ти мене чуєш. Відгукнися, ну не потрібно так зі мною я все мамі скажу, і ти отримаєш від неї прочухан.