Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"

полудень зі своїми різнобарвними метеликами...

Крайні листки її були напоєні темно-рожевою краскою, але середущі тільки якби почервонілися від рожевого подиху. Ніжна, і запашна, і несказанно непорочна, сперлася вона на темно-червону рожу, притулилася і несвідомо допоминалася, аби її взяти в обійми.

Коло них стояла біла.

Обтулена свіжими зеленими листками, вона тонула в собі, а проте чула, що живе. Ледве прочуваючи своє барвне окруження, сіяла невинністю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі...

Коло сеї рожі і центифолії заховався один-однісінький матово-жовтий пуп'янок.

Чи так виглядали пуп'янки?

...Та рожа звисала геть поза край склянки.

І великі, майже блискучі листки хилилися довкола неї ніжно та намагалися якнайближче притулитися до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивилася вниз, схиливши головку, якби лякалася з якого боку несподіваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона ніколи в світі не стерпіла би.

Її великі листки з краю скрутилися, незамітно потемніли і передчасом зів'яли...

Коло неї дві грубошиї дикі рожі з ясно-зеленими листками.

Стіл, що на нім склянка стоїть, із білого мармуру.

Тло — брунатно-золоте.

Тут же і прислонена засвічена лампа.

Повітря — парне.

Чи вони дрімали?

Ледве. Виглядали так, якби радше ждали чогось нового, чогось казочного...

...Напроти стола навстіж відчинене високе вузьке ґотицьке вікно, за ним тонуть у темряві велети-дерева, а над ними простерлося небо, покрите грізними хмарами, з заслоненим до половини місяцем — там за вікном.

Поміж деревами тихий шум.

Спершу ніжний і лагідний, але потім щораз сильніший, далі переходить у потаємний пристрасний шепіт — і вкінці свіжий жвавий легіт впадає вікном.

Летить просто туди, де стоять рожі, доторкається всіх сміло, немов цілує їх, так що груба полумінь лампи з переполоху палахкотить і тремтить... Потім знов настає тиша.

Майже чутно впали листки темно-червоної рожі на білу плиту мармурову.

Спершу один листок, потім три, чотири, далі ще більше, нарешті майже всі.

...З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож...

1896 рік

Дні народження митців слова. Квітень

1. Микола Гоголь 1809

2. Ганс Крістіан Андерсен 1805

3. Олесь Гончар 1918

4. Томас Майн Рід 1818

5. Анатолій Шиян 1989

6. Жан-Батист Руссо 1671

7. Вільям Вордсворт 1770

8. Дмитро Дорошенко 1882

10. Петро Нестеровський 1914

11. Аттіла Йожеф 1905

12. Олександр Островський 1823

13. Оксана Іваненко 1906

14. Денис Фонвізін 1744

15. Генрі Джеймс 1843

16. Джон Міллінгтон Сінг 1871

17. Торнтон Вайлдер 1897

18. Уляна Кравченко 1860

19. Марко Бараболя 1910

20. Ґео Шкурупій 1903

21. Шарлотта Бронте 1816

22. Анатолій Михайленко 1939

23. Григорій Тютюнник 1920

24. Олександр Духнович 1803

25. Вероніка Черняхівська 1900

26. Вільям Шекспір 1564; Микола Зеров 1890

27. Мері Волстонкрафт 1759

28. Ірина Жиленко 1941

29. Рафаель Сабатіні 1875

Оля Фреймут. Профіль

Поїзд віз нас від міста і втоми високо в гори. Незважаючи на швидкість руху, я дивилася крізь вікно, краєвид розтікався фарбами, як пейзажі Ренуара: яскраві листівки розсипаних медунок, запшеничене поле, жива кров розвіяних маків... Так само я малюю собі вуста: навстрибки, інтуїтивно, без дзеркала — тільки б не натрапити на марудний контур, межі, смертельну передбачуваність... Так і любити вчилася — серцем, бурхливо, бездумно, з надривом.

Він тримав голову рівно, ніби позував портретисту. Щоб картина на віки — і видко було документальність лиця. Так мовчки їхали. Я зиркнула на нього — і знов звернула погляд на вікно. Він дивився просто себе — в далину, де сонце — нахабна крапка виваженого рішення.

Він сподівався на цілющі Альпи, бо втомився, не спав ночами, оплачував щоденні рахунки...

— З тобою неможливо. Потрібно продумати план життя. Ти найскладніша з усіх жінок. Я схуд.

— Щастя моє, у чому ж моя інакшість?

— Ти питаєш, хто мені подобається більше: такси чи шпіци.

— Але ж мені потрібно зрозуміти...

Замовк. Заплющив очі. А я відбирала з-поміж безлічі цей профіль, з острахом, наче мала винести Магрітта з галереї під подолом сукні. Профіль — мужній та рідний.

У готельному номері готувалися до ночі. Я  здійснювала ритуал молитви, підвелася з колін, з Богородицею Дівою змінювала дійсність, загадувала таємні думки. Зустрілися поглядами:

— Знаєш, у поїзді я дивився на тебе.

Хрумка постіль на ліжку зблідла. Я прихилилася до фіранки, щоб мати вигляд нареченої, якій за мить скажуть «так».

— Точніше, на чоловіка, який сидів поруч. Ти не помітила? Африканець. Таке симетричне обличчя, правильні пропорції — ознака краси… Яка порода. Здорове обличчя. Запам’яталося.

Запам’яталося і розгадалося. Богородице Діво, радуйся. І мене навчи.

Київ, 28 листопада, 2016

Я одразу знала, що стану дружиною В. Ми зустрілися на людях — я нахабно сіла біля нього, хоча це місце було зарезервоване для іншої. «Ти помилково не мій».

...Долю не сплутаєш. У неї твої очі, усміх, дотик...

О. Фреймут

О.Генрі. Про любов

Переклала Тетяна Марченко

Перша бліда зірка крадькома глянула на ущелину. Угору, до безмежних висот, тягнулися Альпи — сніжно-білі вгорі, тінисті навколо і чорні в глибинах ущелини.

Міцно збитий молодик у поношеному мисливському вбранні піднімався дорогою. Сонце і вітер позолотили його обличчя. Його погляд був щирий і ясний. Його хода рішуча. Він наспівував уривки баварських мисливських пісень, а в руці тримав білий цвіт едельвейсу, який зірвав на кручі. Раптом він зупинився і пісня обірвалася. Дівчина, вбрана так, як вбираються селяни у Швейцарії, пройшла стежкою, що перетинала дорогу, якою він ішов. Вона несла невеликий кам’яний глек, повний води. Її волосся — найщиріше золото — важкою косою звисало нижче тонкої талії. Її очі сяяли в густих сутінках, а губи, злегка розтулені, показували проблиск найбіліших зубів. Наче піддавшись спільному пориву, мисливець і дівиця зупинилися, пильно дивлячись одне на одного. Тоді чоловік підійшов і, знімаючи капелюха з пір’ям, низько вклонився й сказав кілька слів німецькою. Дівчина відповіла, плутано і тихо. Тоді відкрилися двері котеджу, майже непомітного серед дерев, і до них долинув нерозбірливий говір. Дівчина зашарілася і рушила геть. Але йдучи, вона озирнулася на мисливця, який так і стояв. Він зробив крок за нею і простягнув руку, наче намагаючись зупинити її. Вона