Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Про любов. Школа пані Фреймут

Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 30
Перейти на сторінку:
відірвала пучечок тирличу, який прикрашав її керсетку, і кинула мисливцеві. Він впіймав його на льоту, підбіг до неї і віддав едельвейс, який тримав у руці. Вона пришпилила його на грудях і майнула, наче гірський дух, до голосів у котеджі. Мисливець ще трохи постояв, а тоді рушив своєю дорогою. Тепер повільніше, і більше не співав. Лише час від часу він притискав квіти до губів.

Весілля мало бути одним з найефектніших, і високе товариство мегаполісу заледве не благало запрошень.

Наречений представляв старовинну фамілію Ван Вінклерів і посідав найвищу позицію у виборному товаристві зі свого боку. Наречена — бездоганну красу і п’ять мільйонів доларів. Усе було вирішено по-діловому. Питання кохання навіть не порушувалося. Він був люб’язний і ввічливо уважний, вона — апатично покірна. Уперше вони зустрілися на модному літньому курорті. Сім’я Ван Вінклерів і багатство Венсів от-от об’єднаються. Весілля буде рівно ополудні.

Пелем Ван Вінклер, незважаючи на доволі теплу погоду, наказав розпалити вогонь у старовинному, облицьованому плиткою каміні в одній із його кімнат. Він сперся на письмовий стіл і кинув купку квадратних аркушів у вогонь. Деякі з них були перев’язані стрічками. Він іронічно посміхався, коли спостерігав за тим, як вони загорялися, і коли чи тут, чи там помічав серед них зів’ялу квітку, напахчену рукавичку чи каштановий кучерик.

Останньою жертвою вогню був спресований і засушений пучечок синього тирличу.

Ван Вінклер зітхнув, і посмішка зійшла з його обличчя. Він пригадав ту сутінкову сцену серед Альп, куди він вирушив з трьома чи чотирма товаришами на літній тур. Веселий і безжурний, він блукав у живописному вбранні мисливця на кіз. Він згадав, як мила селянка, з очима, що полонили його наче чарами, проходила гірською дорогою і зупинилася на мить, аби кинути йому букетик синього тирличу. Якби він не був Ван Вінклером, якби не мав обов’язку перед іменем, він відшукав би її й одружився з нею, бо її образ ні на мить не полишав його думок і серця від того вечора. Але вищий світ і сімейне ім’я заявляли на нього свої права, тож сьогодні рівно ополудні він одружиться з міс Венс, дочкою мільйонера, власника ливарні.

Пелем Ван Вінклер укинув пучок синього тирличу у вогонь і покликав свого лакея.

Міс Огаста Венс полишила дратівливе товариство метушливих дам і знервованих родичів заради хвилини тиші у своєму будуарі. У неї не було листів, щоб спалити, і минулого, щоб поховати. Її матір була на сьомому небі від щастя, адже нарешті сімейні капітали принесли їм місце в першому ряду ярмарку марнославства.

Її весілля з Пелемом Ван Вінклером відбудеться рівно ополудні. Міс Венс раптом піддалася мрійливій задумі.

Вона пригадала сімейну подорож до Європи рік тому, і її думки зупинилися на тижневі, який вони провели біля підніжжя Альп, у котеджі швейцарця-альпініста. В один з тих вечорів вона вийшла набрати глек води з джерела через дорогу. Їй захотілося одягнути костюм селянки, який мала Бабетта, дочка їхнього господаря. Він неймовірно пасував до її довгої золотої коси і синіх очей. Коли вона поверталася, дорогою зустріла мисливця. Альпійський мисливець на кіз, високий, міцний, засмаглий і вільний. Вона подивилася на нього, він на неї, і їхні погляди перетнулися. Вона рушила, та ті магнетичні очі кликали її. Двері котеджу відчинилися, і почулись голоси. Вона піддалася пориву — зірвала букетик тирличу з грудей і кинула йому. Він упіймав його і, кинувшись уперед, дав їй квітку едельвейса. З того вечора образ мисливця на кіз не покидав її. Без сумніву, їх звела сама доля, адже він здавався чоловіком серед чоловіків. Але міс Огаста Венс, обтяжена приданим у п’ять мільйонів, не могла потурати примхам і думати про простих мисливців з Альп.

Міс Венс підвелася і відкрила золотий медальйон, який лежав на її комоді. Вона дістала з нього зів’ялий едельвейс і стерла пальцями його на порох. Тоді вона покликала служницю, і церковні дзвони знадвору сповістили про початок весілля.

1896 рік

Дні народження митців слова. Травень

1. Джозеф Еддісон 1672

2. Джером Клапка Джером 1859

3. Нікколо Мак'явеллі 1469

4. Микола Бурлюк 1890

5. Генрик Сенкевич 1846; Ірина Вільде 1907

6. Ґастон Леру 1868

7. Марко Кропивницький 1840

8. Надія Кибальчич 1878

9. Володимир Гнатюк 1871

10. Іван Малкович 1961

11. Етель Ліліан Войнич 1864

12. Юрій Домбровський 1909

13. Микола Боровко 1948

14. Василь Стефаник 1871

15. Михайло Булгаков 1891

16. Тодось Осьмачка 1895

17. Леонід Первомайський 1908

18. Джордж Гаскойн 1525

19. Юліус Евола 1898

20. Сігрід Унсет 1882; Петро Скунць 1942

21. Еміль Верхарн 1855

22. Артур Конан-Дойл 1859

23. Джузеппе Паріні 1729; Марія Конопніцька 1842

24. Іван Нехода 1910

25. Олександр Корнійчук 1905

26. Едмон де Гонкур 1822

27. Олена Благініна 1903

28. Томас Мур 1779

29. Петро Карманський 1878

30. Константина Малицька 1872

31. Микола Успенський 1837

Оля Фреймут. Обід в Альпах

Печаль опосіла душу. Повітря в ресторані, пронизане запахом ялівцю та оленини, хотілося процідити крізь друшляк. Щоб стало дівичо свіжо — як у горах за вікном.

Він сидів нерухомо — пам’ятник, який повільно рухає устами, пережовуючи їжу. Найкрасивіший у залі — змарнований шедевр у музейних клунях. Люди за столиками навколо нього були лиш тлом: замурзані шоколадом діти, старенька пара, що попри обмеження у віці, не здавала молодість — пережовувала твердувату для зношених щелеп телятину «веллінгтон». Навіть гора Мон Блан була його фоном — неприступна вершина, подивована зухвальством, що до неї повернулися спиною, вперше завагалася у своїй висоті. А вона, жінка, що відсвяткувала вчора ювілей дуелі за себе, чомусь стала недоїдком пристрасті — тінню його. Всі меншали після знайомства з ним. Мав такий дар: обстругувати дашки, колоти промінці звізд, затинати промовистих.

Вона, що сиділа навпроти, одразу за сільничкою та глеком з водою, стала і тінню, і пагорбом. Так раптово втратила велич, що навіть не встигла адаптуватися — волосся ще заквітчане едельвейсами, а ноги вже заколоджені калабанями.

Життя поруч із ним вимагало вивчення нової мови — наче іноземної. З ним потрібно було розмовляти безсловесно: поглядом, зафіраненим покорою обличчям. Опанувала, збагнула. Жестами не надто зловживала. І дитяті дворічному легше — «мама», «тато», «цьом», «лю». Заздрила таким словниковим скарбам — стільки можна донести ними світові!.. А вона — вчора в руті та павутинні хмар, з даром промовляти до стихій — нині сиділа

1 ... 6 7 8 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про любов. Школа пані Фреймут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Про любов. Школа пані Фреймут"