Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

 

* * *

 

Тулліс покрутив у руках списаний аркуш паперу, пробігся по ньому очима, поцокав язиком.

 

 - Що ж, лер Альварес, мене влаштовують ваші умови. Гроші зможете отримати через тиждень у відділенні банку "Брельф і брати" у вашому губернському центрі.

 - Домовилися, - буркнув Пабло. Йому було не по собі. Йому було не просто ніяково, а так, як не бувало вже багато років. Виникле невідомо звідки почуття небезпеки вимагало схопити в оберемок все, що можна забрати, і тікати з будинку. Хоча розумом Альварес розумів, що це все дурниці: його маєток - чи не найбезпечніше місце в Коппертауні.

 

Двоє головорізів з рушницями охороняють вхід. На першому поверсі чергує Лоренцо - який-не-який, а чаклун. Всяко краще цього невдахи Йогга... На другому поверсі, біля самих сходів, невсипуще пильнує його особистий охоронець - сутінковий ельф Край на прізвисько Морокун. Боятися нема чого. І все ж...

 

“Чортівня якась. Скоріше б ці грінго забралися...”

 

 - Чи бажають сеньйори ще чогось? – Пабло зобразив фальшивий оскал радості. - Кава, можливо?

 - Ні, лер Пабло, на жаль... Нас чекають ще справи, тому дозвольте відкланятися.

 

З вулиці долинув здобрений матом окрик у виконанні одного з охоронців, а потім один за одним, практично без перерви, сухо ляснули два постріли. Рушниці Діка і Свірфа, що охороняли вхід, звучали зовсім не так.

 

 - Що за хре... - сіпнувся до вікна Пабло.

 

Знизу донісся стукіт відчинених дверей, потім - тріск і шипіння, як при ударі блискавки в грозу, і ще постріл.

 

 - Що там у вас відбувається? - метр почав підводитися зі стільця.

 - Це він... - прохрипів блідий, як крейда, Пабло.

 - Хто - "він"?

 

З боку сходів бухнули два постріли. По звуку Пабло впізнав короткоствольний "лекс" Морокуна. Потім пройшла секунда - ціла секунда, на протязі якої місцевий ділок несамовито молився всім відомим йому богам - і знову короткий ляскіт "грифона".

 

 - А ми думали, у вас тут безпечно, лер Пабло - Тулліс повернувся до дверей, витягаючи пістоль з пахвової кобури. Його помічник скинув арбалет із плеча і плавно перемістився праворуч, займаючи позицію навпроти дверей. Під його ногою рипнула дошка...

 

Ще два постріли крізь рясно розцяцьковані різьбленням двері прикрасили її двома мальовничими дірками, і водночас метр Тулліс та його підручний отримали по зайвому отвору у своїх організмах - у горлі та в переніссі відповідно. Ще до того, як їхні тіла впали на підлогу, а тремтячий, немов осиновий лист, Пабло встиг схопитися зі стільця, двері відчинилися.

 

На порозі стояв Лейф Похмурий – гірський ельф та найманий вбивця.

 

Виглядав він страшно. Ліве вухо перетворилося на криваве шмаття. Куртка була розірвана, крізь неї виднілася пов'язка, забарвлена в червоний колір. Ліва штанина диміла, у повітрі пахло паленим тілом. На губах запеклася кров. Права рука, що виднілася з-під накидки і стискала націлений на Пабло револьвер, теж кровоточила і тремтіла. Було видно, що ельф важко тримається на ногах.

 

 - О, п-привіт, П-похмурий, - намагаючись не робити різких рухів, Альварес почав задкувати до столу. - А й-йа тебе і вже н-не ч-чекав с-сьогодні.

 - Ти мені заборгував, Пабло, - кожне слово давалося Лейфу важко, зі свистом і хрипом.

 - Т-так, звичайно... Я п-пам'ятаю, - вичавив з себе Пабло і раптово твердим голосом додав: - Але в тебе ж набої скінчилися. Я рахував.

 - У цьому скінчилися, - Лейф розтиснув закривавлені пальці, кидаючи "грифон" на підлогу. - А в цьому ні - ельф смикнув плечима, скидаючи накидку і відкриваючи погляду Пабло ліву руку. Вона стискала ще один револьвер – з коротким стовбуром та накладками з кістки гірського ящера на рукояті. Альварес впізнав улюблену зброю Морокуна.

 

 - Т-так... З-звичайно, Лейфе, я все зрозумів... - він почав повільно повертатися до столу. - Т-тільки не с-стріляй. Я віддам т-тобі т-твої г-гроші – ствол револьвера поповз угору.

 

Нахилившись до столу і вдаючи, що хоче відкрити ящик, Пабло різко випростався, відштовхуючись ногами і кидаючи своє тіло повз стіл - туди, де висіла на стіні його улюблена гвинтівка, що регулярно піддавалася чищенню і змащуванню. Схопити зброю впасти на підлогу, розрядити обойму в цього триклятого найманця. Він уже й так напівтруп, треба лише добити його.

 

Лейф вистрілив. Від стегна майже не цілячись. З лівої руки. З чужої, не пристріляної зброї.

 

Кров і мізки Пабло Альвареса, фермера, землевласника та кримінального генія, цвіркнули на стіну, забруднивши інкрустований димчастим сріблом, любовно відполірований приклад гвинтівки. Тіло ж його, зробивши головоломний кульбіт, гримнулося на підлогу, тицьнувшись головою (точніше, її залишками) у дубовий торшер.

 

 - Ось тепер борги сплачено, Пабліто, - прохрипів ельф. - Люблю замовників, які сплачують рахунки – останні слова він ледве чутно прошепотів, сповзаючи по стіні із заплющеними очима. Голова безвольно перекинулася набік, пальці, що тримали димлячий револьвер, розтулилися.

 

Запряжені парою вороних сани з шерифом, його помічником і двома блідими, мов підземні кровососи, старателями, яких прихопили в якості свідків, стрімголов мчали головною вулицею. Помічник, гонимий щедро здобреними матюками начальницькими погрозами, не шкодував коней, сподіваючись встигнути.

 

Він абсолютно даремно мучив бідних тварин.