Читати книгу - "Двері між світами, Veronika Bilous"

— Так. Вони можуть не прилітати, а просто з'являтися, бо це «місце», де змінюється наша сприймана реальність.

Руденко втомлено потер лице.

— Добре, фізики. Що далі? Ви скажете, що НЛО – це просто курсор у Photoshop?

— Ну, а що, непогана аналогія.

Всі мовчки дивилися в ілюмінатор.

— Добре, тоді давайте щось класичне, – сказав Олексій. – Що, якщо Валé мав рацію?

— Ти про те, що феї, боги і НЛО – це один і той же феномен? – уточнила Марта.

— Так. Якщо ці явища існували завжди, то, можливо, це не гості, а «мешканці» реальності.

Руденко здивовано підняв брову.

— Чекай. Ти реально думаєш, що ці «істоти» або що там вони такі, просто існують поруч з нами весь цей час?

— Можливо, вони просто існують в іншій формі, яку ми не можемо сприймати.

Марта кивнула:

— Якщо вони вищі за нас у вимірності, то ми бачимо лише їхній «зріз» у нашій реальності.

Руденко насупився:

— Отже, ви зараз пропонуєте, що ми живемо у світі, де прямо зараз десь поруч тусуються якісь суперістоти, але ми їх просто не бачимо, бо у нас недостатньо хороший телевізор?

— Ти ж сказав, що тобі потрібен відпочинок, – підколола Марта.

Руденко вдав, що не почув.

— Добре, Олексію, ти виграв. Твої теорії настільки абсурдні, що навіть я починаю про них думати.

Олексій не відповів. Він дивився у темне небо за вікном літака.

Що, якщо вони дійсно поруч?..

Десь над Францією.

Олексій усе ще дивився у вікно. Його мозок працював на дивному рівні – ніби всередині з’явився другий голос, що шепотів речі, які він досі не знав… але чомусь знав.

Я ж завжди знав ці теорії, правда?

Марта не зводила з нього очей.

— Алекс, а ти точно читав Валé настільки глибоко?

Олексій повільно повернув голову.

— Що?

— Ну… – вона зробила паузу. – Ти тільки-но пояснив концепцію багатовимірної природи свідомості з такою точністю, ніби це твоя спеціальність. Але ж ти нейрофізик, а не математик-теоретик.

Руденко гмикнув:

— І правда. Що, фізики тепер читають квантову містику у вільний час?

Олексій здивувався.

— А хіба я не… ну… завжди це знав?

— Ні, блін, не знав! – Марта сперлася на стіл. – Минулого місяця ти сплутав квантову гравітацію з квантовою декогеренцією! А зараз ти говориш про це так, ніби писав підручники!

Олексій задумався.

Руденко з підозрою подивився на нього.

— Воронов, якщо ти зараз скажеш, що твій «канал зв’язку з всесвітнім розумом» активувався після того експерименту, я точно вийду з літака.

Марта вже не жартувала.

— Алекс… ти нічого не відчуваєш? Жодних змін?

— Мабуть я прочитав то в якомусь журналі, їх купа у нашому офісі. - заспокоїв всіх Олексій.

Військова база, Франція. 14:30

 

Літак торкнувся землі, двигуни загуділи, і через хвилину вони вже йшли бетонною доріжкою до командного центру.

Військова база була… неспокійною. Солдати метушилися більше, ніж мали б. Атмосфера була напруженою, ніби всі чекали чогось ще. Повітря пахло гаром, хоча пожеж тут не було. Щось було не так.

— Це мені не подобається, – тихо сказала Марта, помічаючи, що один із охоронців нервово стискає автомат.

Руденко гмикнув:

— Це тому, що тобі взагалі нічого тут подобатися не мало б.

До них підійшов чоловік у військовій формі. Це був полковник Жан-Мішель Лакруа. Жорсткий, як старий автомат Калашникова. І явно не радий їх тут бачити.

— Вітаю у Франції, панове, – холодно і зовсім непривітно промовив він. – Сподіваюся, ви нам допоможете розібратися, що тут за чортівня відбувається.

Олексій відчув, що офіцер тримається спокійно, але у нього явно є питання.

— Які проблеми, полковнику? – запитав Руденко.

Лакруа кивнув у бік одного з бункерів.

— Проблеми? Ну, наприклад, зникнення двох солдатів після того, як вони чергували біля того місця.

Марта завмерла.

— Що значить «зникли»?

Лакруа зітхнув.

— Значить, що ми їх шукаємо вже 12 годин. І якщо у вас є хоча б найменша здогадка, що це було – скажіть прямо зараз.

Французька військова база. 14:45

Полковник важко опустився у крісло в командному центрі. Він виглядав так, ніби вже жалкував, що покликав цих науковців. Лакруа відкрив папку з фотографіями.