Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

улюбленими маминими квітами в день її загибелі, але марно. Кілька разів вона зустрічала з кошиком працівника комунального закладу, але він не мав права розголошувати ім’я замовника. Тамара пропонувала йому чималеньку суму за інформацію, хто щороку присилає квіти, та чоловік відповів, що кошти перераховано анонімно, тож він і радий би допомогти, але не може. Жінка розуміла одне: замовник знав її матір, як і день її трагічної загибелі. Іноді їй приходила в голову думка про те, що ці лілії від маминого вбивці, але хто він і чи справедлива така її здогадка, напевно сказати не могла. Залишалося тільки гадати, хто та людина, яка стільки років поспіль надсилає улюблені квіти її матері. Іноді Тамара припускала, що то чоловік, який кохав маму, але підтвердження цього також не знаходилося. Тома навіть думала, що то міг бути її батько, про якого вона взагалі нічого не знала. Помираючи, Бауля говорила, що про нього можна буде дізнатися лише після її смерті. Чи то було марення на смертному одрі, чи й справді Тамара мала щось дізнатися, залишилося загадкою до цього дня. Їй не вдалося з’ясувати, ні хто вбивця її матері, ні хоча би щось про свого батька.

— Матусю, привіт, моя рідненька! — промовила жінка, й болючі спазми стиснули горло так, ніби там застрягла суха грудка. Вона не стримала сльози, і ті великим горохом покотилися по щоках. — Ти така молода й така гарна! Молодша за мене, моя матусю. Дивно звучить, але тобі завжди буде двадцять три роки, а мені вже тридцять п’ять. Я до цього часу не дізналася, хто винен у твоїй смерті, хто той чоловік, який збив тебе, та що він хотів від тебе. Уже, напевно, ніколи й не дізнаюся. Вибач, рідненька. Мені так тебе не вистачає! Якби ти знала, як! І прошу тебе: не ображайся на Галю, вона й так нещасна.

Тамара поклала на могилу матері, біля кошика з білими ліліями, свої квіти, поцілувала портрет на пам’ятнику.

— Ось і побачилися з тобою, поговорили, а легше не стало, і з роками не стає, — тихо проказала жінка. — Люблю тебе, матусю!

Тамара зробила кілька кроків назад, востаннє глянула на плиту, з портрета на якій до неї всміхалася мати. Вона знала, що дуже схожа на неї, але саме сьогодні Томі здалося, що то не мама дивиться на неї з гранітної плити, а вона сама спостерігає за собою. Від такої думки стало моторошно, і вона підняла очі вгору. Чисте небо було глибоким і недосяжним, як і її бажання хоча би ще раз побачити рідних, які відійшли у вічність. Напевно, такі думки бодай раз за життя виникають у кожної людини, яка відчула біль утрати. Жінка поринула в задуму й не почула тихі кроки позаду себе.

Розділ 5

Маріуш зупинився в готелі «Центральний». Вибору не мав, бо у невеликому містечку то було єдине місце, щоб осісти на якийсь час. Він попросив дати йому кімнату десь у кутку, щоби було тихо й видно з вікна стоянку з його «Porsche». Чоловіка провели в самий кінець лівого крила готелю, до невеликої кімнати, більш-менш чистенької, з душем, холодильником, телевізором та електрочайником. Маріуша влаштувало те, що він зможе у будь-який час бачити з вікна свою красуню автівку. Він уже встиг пожалкувати, що приїхав до рідного міста на машині, яка так упадає у вічі (подібних тут, напевно, не знайти). Маріуш планував дещо з’ясувати, тож побоювався бути кимось упізнаним, попри те, що зовнішність йому довелося змінити ще раніше. Наразі він скупався, вдягнув шорти, футболку й став почуватися по-іншому, розкуто й вільно. Ота легкість породила відчуття, ніби він має вийти на вулицю майже голим. Як добре ходити у спеку в легкому одязі, без костюма, черевиків і краватки, що зашморгом перетискає шию. Перше, що він зробив, це ввімкнув телевізор і ліг на ліжко. Уперше за багато років Маріуш міг побайдикувати, не поспішати кудись, бігти, з кимось зустрічатися, підписувати договори та контракти, а просто насолодитися відпочинком, нехай і перед телевізором. Маріуш незчувся, як під монотонне бубоніння телевізора міцно заснув. Прокинувся від того, що захотів юти.

«Потрібно десь перекусити», — подумав він і взув шльопанці.

Подивившись на себе у дзеркало, чоловік зрозумів, що самі лише сонцезахисні окуляри його не врятують, тож треба купити принаймні якийсь дешевенький капелюх. Маріуш спустився на перший поверх і запитав у жінки на рецепції, де можна поїсти. Та пояснила, як пройти до найближчого кафе, де готують смачно та недорого. Де придбати капелюха, Маріуш питати не став, аби не викликати зайвих підозр.

— Знайду десь дорогою у крамниці, — вирішив він, виходячи надвір.

Сонце стояло в зеніті й нещадно припікало. Доки Маріуш розшукав місце, де пообідати, весь спітнів. У кафе не було кондиціонера, тож йому довелося сісти біля відчиненого вікна. Чоловік погортав меню та замовив борщ по-українськи, вареники з картоплею та шкварками й каву. Чекаючи на замовлення, Маріуш кинув погляд за вікно. Ця вулиця була йому знайома з дитинства. Він приглядався до перехожих, намагаючись побачити бодай одне знайоме обличчя. Маріуш цього хотів і водночас боявся, щоби його не впізнали. Він навіть почав вагатися, чи правильно вчинив, повернувшись до рідного міста: раптом щось піде не так, не за планом, — усе, здобуте роками роботи, розпадеться як картковий будинок.

— Будь ласка! — Голос дівчини офіціантки вивів із задуми, і від несподіванки чоловік здригнувся.

— Дякую! — сказав він.

Порція борщу була надто маленька, щоби вгамувати голод. Маріуш виловив у мисці кілька шматочків жирної свинини й подумав, що за інших обставин він би таку страву не їв, але зараз шлунок вимагав поживи, й чоловік управно запрацював ложкою. З десятком невеличких вареників Маріуш упорався не менш швидко. Вони були зовсім не схожі на домашні, на ті, які готувала колишня дружина, а смаку шкварок він узагалі не відчув. Запивши обід розчинною кавою, Маріуш розрахувався та вийшов із кафе. Він перетнув квартал, поки нарешті натрапив на крамницю з вивіскою «Одяг на будь-який смак». Чоловік придбав дешевий крислатий капелюх, одразу нап’яв його на голову й став почуватися куди впевненіше. Коли він тут жив, то не голив голову, був без борідки, тож тепер темні окуляри, борода та капелюх мали би приховати його колишнього.

«Напевно, доведеться вдатися до послуг таксі», — подумав Маріуш.

Він повернувся до готелю й не стримався, щоб не забрати