Читати книгу - "Між рядками наших сердець, Ліліт Вайсс"

Розділ 3: Тіні і світло

Марк і Єва продовжували прогулюватися старими вуличками міста. Сьогоднішній день був ідеальним: не було ні спеки, ні холодного вітру — просто золоте літо, яке переливалося у кожній деталі. Між ними повисла тиша, але ця тиша була іншою. Вона не була незручною чи важкою, як іноді буває з незнайомими людьми. Це була тиша, яка говорила більше, ніж тисячі слів.

Марк обернувся до Єви, його погляд був уважним, ніби він намагався побачити те, що ховалося за її звичайною зовнішністю. Вона відчувала це, але не могла сказати, що саме він шукає. Щось настільки глибоке, що навіть вона сама не могла зрозуміти, як це вийшло так, що він почав бути важливою частиною її життя.

"Ти багато думаєш," — сказав Марк, його голос звучав м'яко, ніби він просто помітив, але не шукав відповіді.

Єва подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи є в його словах щось більше, ніж просто спостереження.

"Я... не знаю," — відповіла вона. "Просто інколи, знаєш, все здається таким неочевидним. І ти не завжди знаєш, куди йдеш, чи для чого все це."

Марк злегка посміхнувся, але його очі залишалися серйозними.

"Всі ми такі, Єво. Ми ходимо по своїх шляхах, не знаючи точно, що чекає нас попереду. Але саме через це все і цікаво."

Єва не могла не погодитись. Вона завжди відчувала, що її життя — це якийсь вічний пошук, без ясних відповідей. Усі ці літні дні, коли все здається однотипним, вони просто намагаються знайти якийсь сенс, хоч і не завжди готові до того, що він може бути зовсім не таким, як ми уявляємо.

"Що ти хочеш сказати?" — запитала вона, не усвідомлюючи, що її голос звучить майже занадто пильно. "Що я повинна просто прийняти те, що є?"

"Ні, не зовсім," — сказав Марк, усміхаючись трохи лукаво. "Але інколи варто просто йти і не думати над тим, що буде далі. Просто йти, навіть коли не знаєш, що попереду."

Єва зупинилася, дивлячись на нього. Вона ніколи не чула таких слів від когось. Вони звучали не тільки як порада, але й як справжнє відкриття.

"І що ти пропонуєш?" — запитала вона знову, тепер вже без всякої надії знайти відповіді. "Ми просто йдемо і чекаємо, поки все стане зрозумілим?"

"Ні," — Марк посміхнувся. "Ми йдемо, тому що це те, що ми робимо. Іноді відповіді не приходять так швидко. Але це не означає, що ми повинні зупинятись."

Вона заплющила очі на мить, наче хоче зафіксувати його слова, запам’ятати цей момент, коли здається, що все може змінитись, якщо лише дати собі шанс.

Через кілька хвилин вони опинились на березі річки. Легкий вітерець, що піднімав хвилі, нагадував про спокій і водночас про таємничість цього світу. Єва сіла на велике каміння, що виступало з води, і подивилась на течію, що невпинно рухалась.

"Тут так тихо," — сказала вона, і її голос знову став м'яким, як сама атмосфера навколо.

"Так," — погодився Марк, сідаючи поряд. "Я люблю це місце. Всі приходять сюди, коли хочуть бути наодинці з собою."

Єва знову замовкла, відчуваючи, як вона вбирає в себе кожен момент цієї тиші. Вона не могла не помітити, як її власні думки стали більш чіткими, коли Марк був поруч. Його спокій і розсудливість якось змушували її ставити на місце всі ті хаотичні думки, що крутяться в її голові.

"Ти багато малюєш," — сказала вона, знову намагаючись зрозуміти, що саме його захоплює в цьому процесі.

"Так," — відповів він, не одразу. "Малювання для мене — це не просто мистецтво. Це спосіб зрозуміти. Я малюю те, що відчуваю, щоб знайти відповідь на питання, які не мають слів."

"І що ти шукаєш?" — запитала Єва, не відриваючи погляду від води.

"Я шукаю те, що можна побачити тільки в душі," — сказав Марк, знову дивлячись на неї. "Те, що не можна виміряти, не можна описати словами."

Єва відчула, як його слова проникають глибше, ніж будь-які інші, що вона чула раніше. Щось у цьому малюванні, у його спосіб висловлювати свої емоції, змусило її задуматися про власні відчуття і те, як вона їх сховала від усіх.

"Можливо, я теж шукаю щось," — сказала вона тихо. "Але не знаю, що саме."

Марк мовчав, але його погляд був теплим, спокійним. Він не намагався шукати відповіді, але було видно, що він розуміє її більше, ніж вона сама могла уявити.

"Ми всі шукаємо," — сказав він, і цей момент затримався в повітрі між ними, ніби він не мав кінця.

Коли вони повернулися назад до міста, Єва відчула, як щось змінилося всередині. Це було не просто почуття від нової дружби чи цікавості. Це було відчуття, що, можливо, саме зараз вона стоїть на порозі чогось більшого, чого не можна пояснити словами.

І хоча вона все ще не могла зрозуміти, куди це веде, вона знала одне: тепер її шлях буде з ним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍