Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Частина 3

У залі для практик завжди було прохолодно — навіть коли надворі пекло сонце, всередині стояв постійний напівморок, ніби час зупинявся. Саме тут на першому курсі ми вивчали основи Люмінесценції — мистецтва відчувати енергію інших і керувати власною. Але сьогодні я не думала про чари. У голові крутився один-єдиний образ: містер Нолан у тій самій залі, суворий, непроникний. І як він тоді сказав…

— …Ваша магія сильніша, ніж ви думаєте, міс Аревель. Але сила — це завжди вибір.

Я стиснула пальці. Це прозвучало і як комплімент, і як попередження. Чому саме я? І як він дізнався про мій спонтанний викид енергії?

— Ти ж знову не слухаєш, — хмикнула Лея, одна з моїх нових подруг. Вона мала копицю рудого волосся, ластовиння і вічно задерикувату усмішку. — Хіба ти не чула, що сьогодні буде перше закрите тренування? Нам дозволять викликати світлову сферу!

— Пробач, задумалась. А що за тренування?

— У підземній арені. Кажуть, це щось особливе. Нас розділять на пари. До речі, ти з Калебом.

— Калебом?.. — я мимоволі глянула в кут зали.

Хлопець стояв осторонь, спершись на стіну. Темне волосся спадало на лоба, а погляд був спокійний і трохи… відсторонений. За останні дні ми майже не спілкувались, хоч були в одній групі. Він здався мені надто мовчазним, навіть закритим. Але поруч з ним — завжди холодно. Немов він не з цього світу.

— Арена Арканум — це місце, де кожна ваша дія залишає слід. І не лише в магії, — сказав куратор перед тим, як нас провели через вузький перехід у підземелля.

Світло ледь миготіло. У стінах було чути далекий шепіт — наче сама академія стежила за нами. Кам’яна зала зустріла нас гулким відлунням. Простора, сірого кольору, з мерехтливими лініями по підлозі — наче жила магія.

Калеб не сказав ні слова. Просто став навпроти, злегка нахилив голову:

— Починай, якщо готова.

— Думаєш, я не впораюсь?

— Я не думаю. Я дивлюсь.

Це зачепило. Я вийшла вперед, сконцентрувалась. Сила на кінчиках пальців тремтіла — ще не впевнена, але вже не покірна. Я згадала слова Нолана, його погляд, який ніби бачив крізь мене. І викликала сферу.

Світло вибухнуло між нами — спочатку нестійке, потім міцніше. Калеб не здригнувся, просто підняв руку, і з його долоні виповзли тіні — темна, жива форма, що огортала його немов оболонка. Вогонь проти ночі.

— Ти з темних, — прошепотіла я.

— Це не так просто, як здається, — відповів він.

І тоді магія зустрілась.

Моя сила була світла, м’яка, але рішуча. Калеб — контролював темряву, та не дозволяв їй знищити себе. Ми обидва тримались на межі. Хвиля за хвилею — світло, тінь, знову світло. І в якийсь момент між нами… виник резонанс. Магія заграла в унісон, майже обійнялась. І це налякало більше, ніж будь-який вибух.

— Стоп! — різкий голос куратора.

Ілюзія арени зникла, а студенти з подивом роззирались довкола.

— Що це було? — запитала Лея, бігаючи поглядом між нами.

— Не знаю, — прошепотіла я. — Але я це відчула.

Того ж вечора в кімнаті гуртожитку я сиділа біля вікна, загорнувшись у ковдру. Погляд блукав по нічному небі. Мої думки були заплутані, мов вузол.

— Калеб щось приховує, — тихо сказала я в голос. — І я не впевнена, що готова знати що саме.

— То, може, не час копати глибше? — підморгнула Лея, що щойно зайшла з кухні з чашкою какао. — У кожного з нас є свої секрети. Навіть у тебе, подруго.

— Це щось інше. Коли він поряд — я ніби не в собі. І водночас — ніби себе справжню бачу.

— Оу, не кажи, що закохалась?

— Ні, Леє… — я зітхнула. — Це щось інше. Щось старше за нас обох.

Наступного дня ректор Аркануму сам викликав мене до свого кабінету.

Він сидів за столом, спокійний, відсторонений. Погляд холодний, мов лід. Той самий, який ламає волю.

— Ви перевищили дозволену межу впливу, міс Аревель.

— Ми просто… практикувались.

— Ваша магія з’єдналась з темною енергією. Резонанс між світлом і тінню — небезпечна річ. Невивчена. 

Я ковтнула повітря.

— Чому саме я, містере Нолан? Чому ви… так уважно за мною стежите?

Тиша зависла в повітрі.

— Бо я знаю, на що ви здатні. І я — єдиний, хто може вас втримати, якщо ви зламаєтесь.

Моє серце стиснулось. Це прозвучало не як погроза. Як доля.
Увечері Калеб чекав мене під аркою, мов знав, що я вийду. Ми не говорили довго. Просто стояли мовчки.

— Я не контролював це, — сказав він нарешті. — Але… коли ми разом — відчуваю, ніби не все втрачено.

— І що саме ми не маємо втратити?

— Себе, Ясемін. Себе.

***

У далекій вежі Аркануму ректор Нолан стояв перед дзеркалом з тріщиною. Воно було старим, мов саме місто, і відображало не тільки обличчя, а й… істинне єство.

— Вона сильніша, ніж я думав, — прошепотів він сам до себе.

— І тому вона — небезпечна, — відгукнулась тінь у відображенні.

Він не відповів. Лише стиснув щелепу.

**

І поки Академія спала, я дивилась у вікно й шепотіла:

— Хтось бреше. І я дізнаюсь, хто.

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай. За вікном ще панував напівморок, і тільки легкий туман повзав вузькими стежками між вежами Аркануму. У повітрі висіла волога, густа, мов нерозказані таємниці.

У мені залишався дивний присмак від учорашньої розмови. Голос Нолана не зникав із голови. Його очі — сірі, мов сталевий вітер — і ті слова:

«Бо я знаю, на що ви здатні. І я — єдиний, хто може вас втримати, якщо ви зламаєтесь».

Що він мав на увазі? Звідки йому знати, що я можу зламатися?

Я сіла на ліжку, обійнявши коліна. З глибини серця піднімався холод, ніби хтось розчахнув двері в ту частину душі, яку я ретельно ховала.

— Я не зламаюсь, — прошепотіла я сама собі.

Але впевненість прозвучала не так голосно, як я хотіла.

На сніданку до мене підсіли Арель, Сієна й Калеб. Його погляд, як завжди, був глибоким, ніби він бачив більше, ніж хотів. І все ж — теплим. Надто теплим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍