Читати книгу - "Відлуння кохання, Ірина Бондарчук"

Несподіваний телефонний дзвінок

Минали тижні, сповнені ніжності та взаємної підтримки. Емілія та Олександр насолоджувалися кожною миттю, проведеною разом. Їхні стосунки розвивалися плавно та природно, наповнюючись все більшою глибиною та довірою. Вони вже не уявляли свого життя одне без одного, і майбутнє здавалося їм безмежним та сповненим щастя.

Одного сонячного ранку, коли Емілія готувала сніданок на їхній спільній кухні, телефон задзвонив. На екрані висвітився незнайомий номер.

"Алло?" – відповіла вона, тримаючи в руці лопатку для омлету.

На тому кінці дроту пролунав жіночий голос, спокійний, але з ледь помітною ноткою напруги.

"Доброго дня. Чи можу я поговорити з Олександром?"

Емілія на мить розгубилася. "Він зараз у душі. Можу я передати йому щось?"

"Так. Передайте, будь ласка, що телефонувала Вікторія. Це дуже важливо. Нехай він перетелефонує мені якнайшвидше".

Жінка продиктувала номер телефону і попрощалася. Емілія повільно опустила слухавку, відчуваючи, як у грудях зароджується неприємне відчуття. Вікторія? Хто це? І чому її дзвінок здавався таким терміновим?

Коли Олександр вийшов з ванної, бадьорий та усміхнений, Емілія намагалася виглядати якомога спокійніше.

"Тобі телефонували", – сказала вона, подаючи йому чашку кави.

"Хто?" – запитав він, роблячи ковток ароматного напою.

"Якась Вікторія. Сказала, що це дуже важливо і щоб ти їй перетелефонував". Емілія простягнула йому папірець із записаним номером.

Олександр на мить застиг, дивлячись на номер. Його обличчя раптом стало серйозним, а усмішка зникла.

"Вікторія?" – тихо перепитав він, ніби сам у себе.

"Ти знаєш її?" – обережно запитала Емілія, відчуваючи, як тривога всередині неї зростає.

Олександр відвів погляд і задумливо потер перенісся. "Так... знаю".

"І хто вона?" – наполягала Емілія, намагаючись зберегти спокій у голосі.

Настала довга пауза, під час якої в кухні чутно було лише тихе шипіння кавоварки. Нарешті Олександр підняв на неї очі. У них була якась нерішучість, ніби він боявся сказати щось важливе.

"Це... це моя колишня наречена", – нарешті вимовив він.

Слова Олександра прозвучали для Емілії як грім серед ясного неба. Колишня наречена? Він ніколи не згадував про неї. Чому? Що сталося між ними? І чому вона телефонує зараз, коли їхні стосунки здавалися такими міцними та безхмарними?

"Колишня наречена?" – перепитала Емілія, відчуваючи, як у її голосі з'являються нотки розчарування та образи. "Ти ніколи мені про неї не розповідав".

"Це було давно, Еміліє. Ми розійшлися більше року тому. Я не вважав за потрібне згадувати про це". У його голосі звучало виправдання.

"Але чому вона телефонує зараз? І чому це так важливо?" – наполягала Емілія, її серце почало тривожно битися.

Олександр зітхнув і відставив чашку з кавою. Він підійшов до вікна і кілька секунд дивився на ранкове місто, ніби шукаючи там відповіді на складні питання.

"Розумієш... ми були заручені. І весілля мало відбутися незабаром. Але потім... потім сталося дещо, що змусило нас розійтися. Це була важка історія, і я намагався її забути".

"Але вона не забула", – гірко зауважила Емілія. "І її дзвінок... він знову все перевернув".

Напруга між ними зростала з кожною секундою. Несподіваний телефонний дзвінок з минулого кинув тінь на їхнє щасливе сьогодення, зароджуючи сумніви та непевність у майбутньому. Емілія дивилася на Олександра, намагаючись прочитати в його очах відповіді на численні запитання, які раптово заполонили її свідомість. Хто така ця Вікторія? Яка таємниця криється за їхнім розривом? І як цей дзвінок вплине на їхні стосунки?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍