Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞5∞

ОЛЯ

Я знущалася над салатом: возила помідорчик чері по тарілці й колупала салатне листя. Їсти не хотілося, хоча прийшла я в це кафе зовсім не для цього. Я тут, щоб без зайвих вух відповідати на допит Мар’яни. Ось це і є головна причина відсутності апетиту.

— Ну, розповідай, що там твій рукастий сусід. На побачення вже покликав?

— Покликав, — безрадісно зітхаю, адже давно чекала цього питання від подруги й можу передбачити наш подальший діалог.

Ось уже тиждень як Ярослав ненав’язливо демонструє свою увагу: то на вечерю до себе покличе, ніби у вдячність за обід, то під час блекауту запитає, чи все у мене гаразд, то за сіллю зайде, а вчора прийшов із букетом і запросив на побачення.

— А ти що?

— Сказала, що маю багато роботи.

Мар’яна цокнула язиком і закотила очі.

— Хто б сумнівався.

Клятий борщ. Хто ж знав, що сусід розцінить її спробу віддячити за трубу в їстівному еквіваленті як флірт? Ніби в момент, коли Оля поставила перед ним миску запашного частування, над нею засвітилася вивіска: «Я вільна. Бери мене». І Ярослав, оцінивши борщ, підняв на неї очі, зчитав ту примарну вивіску й вирішив, що вона гідна такого парубка, як він. І вже було пізно включати відсторонену холодність і ввічливу незацікавленість, бо сусід сприймав таку поведінку лише як типовий жіночий спосіб набивати собі ціну. Ось і кружляє тепер біля неї зі стереотипними шлюбними танцями. А їй це зовсім не потрібно.

— Тобі варто погодитися.

Ще однією помилкою було поділитися цією історією з Мар’яною, бо та, своєю чергою, вболівала за особисте життя Олі.

— Ти коли востаннє на побаченні була? А про секс я взагалі навіть питати не буду. Оля, ти вже доросла і маєш знати… Та якщо ти забула, то я нагадаю. Бо нащо ж подруги, еге ж?! Жінці для фізичного та ментального здоров’я необхідна чоловіча увага. Це аксіома.

— Мені цього не треба.

— Тобі якраз найдужче треба. Навіть не-об-хі-дно! Подивися на себе — сірий кардиган, джинси, що нічого не підкреслюють, а тільки псують твою струнку фігуру, без макіяжу, сутулишся. Ти чахнеш, дівчино. Тобі потрібно на побачення, поки не пізно.

— Ну, дякую, подруго.

— А хто тобі ще правду скаже, як не я?

— Дай-но подумати.

— Ти про наших курок? Не сміши. Ці зміюки лише ображати вміють.

— То курки чи зміюки? — не можу стримати посмішки.

— Та хто їх, тварюк, знає, — розсміялася Мар’яна.

А потім, у мить змінилася в обличчі й зацікавлено протягнула:

— Новий юрист теж тут обідає. Такий екземпляр цікавий, і говорять, що вільний.

— Відділ кадрів знову плітки розносить?

— Не плітки, а стратегічну інформацію! От ти втекла з корпоративу й не бачила цього бруталіті.

І Мар’яна очима вказала на чоловіка за дальнім столиком. Міцна статура, брюнет, борода, блакитні очі, пухкі губи, гарний костюм, рівна постава.

— У тебя есть борода, я скажу тебе да… — наспівала подруга.

— Фу.

— Що саме «фу»? Те, що пісня російська, чи те, що для тебе вульгарна?

— І те, і те… Стоп. Він помітив, що ми на нього дивимося, і тепер дивиться на нас.

— Ну не на нас, а конкретно на тебе.

— Не вигадуй.

— Навіть не думала. Але цей зацікавлений чоловічий погляд я ні з чим не сплутаю.

— Все, він пішов.

— Ну що, будеш брати чи почекаєш інше таксі?

— Це що за шифри?

— Ти що, не знаєш теорію про вільне таксі? — І, дочекавшись мого кивка, Мар’яна продовжила:

— Отже, в житті жінки буває період, коли на горизонті жодного чоловіка. Це як вийти на вулицю, а там жодної вільної машини. Теорія, напевно, у Штатах була придумана, ну там ці жовті таксі. А потім зупиняється одна машина, за нею друга, третя — і ще стільки, скільки пощастить. І якщо жінка розгубиться й буде довго обирати, то знайдуться інші охочі й заберуть вільні машинки. Тому треба визначатися й сідати у таксі.

— Дурня якась.

— Не дурня. І ти — живе підтвердження! Чотири роки я не чула про жодного чоловіка біля тебе, і ось за тиждень уже два. То кого беремо: сусіда чи юриста? Чи почекаємо когось третього?

— З Ярославом я нікуди не піду. Він надто нагадує мені Льошу.

— Тоді вирішено, беремо юриста.

— Ну що ти собі вигадала?

— От побачиш. Головне тепер — не розпорошуватися на інших.

Оля похитала головою, але не сперечалася. Хай так, головне, що подруга не докучатиме згадками про сусіда. Бо Олі не потрібні побачення й чоловіча увага.

Залишилося ще Ярослава відвадити.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍