Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

а він — без мене. Одного дня Франц таки взяв мене за дружину.

І хоча проти цього були чи не всі графські родичі, та ми все одно побралися. Жили в замку. Так дивно було: мене навіть називали графинею. Я дуже кохала твого дідуся. Ти ж бачила той острівець на озері. Щоправда, там нині все заросло, ніхто вже озером не плаває.

Але верба, під якою ми любили сидіти, і досі на острівці росте. Живий свідок кохання, яке швидко та яскраво спалахнуло й так само швидко згасло. Він покинув мене. Виявився боягузом. Я ж не хотіла виїжджати зі свого рідного села. Хоча близьких уже тут нікого й не мала, — усіх забрала війна.

Була у відчаї. До того ж при надії. Але про те, що вагітна, дізналася вже тоді, коли Франц поїхав. Замок захопила радянська влада. Майно все розграбували, розтягли. Проте велич будівлі й досі збереглася.

Я жила в хатині своїх батьків, народила донечку.

Своє маленьке диво — твою матусю».

Еля підняла очі від листа та поглянула у вікно. Уже був обідній час. Сонце ще пражило, але потроху спадало. Еля подумала про свою маму, з якою мало спілкувалася. Про її одержимість Берліном, своїм чоловіком-німцем, його давнім аристократичним походженням.

«Твоя мама потяглася до знатності, родовитості, бо саме це вважала для себе головним. Я не змогла їй довести, що походження таки мало важить. Та ось... Про найголовніше...

Ти не знаєш історії свого народження. Своєї справжньої історії... Так, твій тато-німець, мабуть, чудовий (ніколи його не бачила й уже не побачу), але не він — твій справжній тато»...

«Що?! — Еля не могла повірити. У голові зашуміло. — Як це... він не мій батько?!»

«Онучко, вибач, що тобі про це розповідаю лише зараз. Та, на жаль, це правда. Мені довелося дуже довго приховувати цю таємницю, бо вона була не лише моя. Ні твій справжній тато, ні твоя мама тобі так і не зважилися все розповісти. Одначе ти маєш знати.

Елю, у тобі, як і у твоїй мамі, тече примхлива графська кров, яка може наробити багато лиха. Але я вірю, що з тобою все буде гаразд. Зараз ти розчарована своїм коханням, почуваєшся самотньою та покинутою. Я дуже не хочу, щоби ти повторила мою історію».

Ці слова на папері вже розпливалися, бо з Елиних очей текли струмочками сльози. Душу розривали на шмаття почуття. Та, на диво, тривала самотність, відчай, спустошення і образа, які так давно пригнічували й виснажували сили, відступали, звільняючи місце сонячним іскринкам якогось ще незрозумілого, але такого бажаного відчуття затишку.

«Так, онучко, після дощу світить сонце. І після рясних сліз ти неодмінно усміхатимешся. Знову світитимуть блискітки у твоїх блакитних оченятах.

П.С. А зараз познайомся зі своїм батьком. Не піднімай так здивовано брівку! Ти така кумедна... Як би я хотіла побачити вашу зустріч. Він — твій надійний захист, твій спокій, той мир, якого шукає тут твоє серце».

Цей незбагненний лист закінчувався підписом: «Твоя бабуся Евеліна. Щиро люблю».

Еля поволі приходила до тями. Та раптом зірвалася з місця, миттю збігла драбиною вниз. До... кого?

«Тут же нікого, крім мене, немає... Мабуть... те все не насправді було». Еля ніби зі сну поглянула на лист, який досі тримала в руці.

Раптом двері з веранди відчинилися. Увійшов такий дорогий, рідний серцю... дядько Марко. Еля скрикнула:

— То ти — мій тато?!

Заскочений зненацька чоловік лишень і зумів, що здивовано підвести вгору вихрасту брову й тихо видихнути:

— Доню, звідки ж ти?..

— Бабуся про все написала в листі, — не дала йому договорити Еля.

— Так... Вибач, що ми з твоєю мамою... — блакить очей тата затремтіла від сліз.

— Не треба нічого казати, — несподівано відповіла Еля. її переповнювала ніжність, нестримна й така вразлива. — Просто обійми мене. Тату...

Загрубіле чоловіче серце сором’язливо всміхнулося та несміливим соняхом потяглося до цього, уперше в житті почутого «Тату...».

Еля схилила голову на кремезне широке плече, душа притишено схлипнула вдячністю: погляд вихопив із розмитого слізьми простору бабусин лист, на якому вальсував сонячний зайчик.

Максим Федорченко. Кохання

Юрко стояв на тротуарі й дивився через дорогу на житловий будинок. Юркові було дев’ять. Він тремтів від холоду, у черевиках хлюпала вода, але хлопець на те не зважав.

Сіра штукатурка на стінах будинку всотала рясну весняну вологу, рвані темні плями надавали й без того похмурій будівлі вигляду геть невеселого, навіть дещо зловісного. Увесь міський пейзаж навколо також був сірим та безрадісним. Брудна, розбита вулиця, сіро-коричневі калюжі, багнисті палісаднички, кучугури чорного ніздрюватого снігу, тьмяні вітрини за потрісканим склом. До під’їздів тулилися м’яті сміттєві баки, на них граційно балансували обідрані коти. Ворони чорним лахміттям висіли на оголених деревах. Зима нібито закінчилася, проте весна все ще розмірковувала, чи