Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цей район міста межував із річковим портом. Порт в Юрка зазвичай викликав відчуття радості, захват і легку, святкову ностальгію — чи ж можна відчувати щось інше, споглядаючи кораблі, прапори, чайок і зелені хвилі? Але тут, лише за кількасот метрів від порту, ніщо не нагадувало ні про білі пароплави, ані про легкокрилих чайок, ані про сирени, що кличуть у незвідану та невідомо прекрасну далечінь.
Будинок, з якого Юрко не зводив очей, стояв трохи навкіс до вулиці та до сусідніх будівель, і тому здавалося, що він тут чужий, нетутешній. Хлопцеві цей будинок видався б особливим, відмінним від усіх інших, навіть якщо б стояв він паралельно до вулиці й нічим не вирізнявся серед інших багатоповерхівок. Іншого такого не було ні в місті, ані в цілому світі. Адже тут жила Вона! А це осявало ніжним помаранчевим світлом, помітним одному лише Юркові, усе довкола: і замріяну вулицю, і замислені дерева, і шляхетних тварин, і величавих птахів. Усі речі на цій вулиці, а насамперед поруч із цим будинком, видавалися значущими, сповненими відчуття таємної співпричетності до її буття.
Юрко знав тільки номер будинку, а от номер квартири було безповоротно втрачено, як і той кутик конверту, на якому було написано адресу. Конверт стільки разів викрадали чиїсь нахабні руки, а Юрко стільки разів виривав його з тих нахабних рук, що нині прочитати адресу було неможливо. Але хлопець її пам’ятав і часто твердив, наче молитву, дивлячись на вже геть зношений благий конверт.
У конверті зберігався лист. Коротенький, у кілька рядків. Почерк був дитячий, непевний, і рядки, перший з яких тримався паралельно до верхнього краю аркуша, поступово втрачали цю рівність, правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, — його постскриптум — перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Юрко перечитав цей лист не менше від тисячі разів і міг би повторити його навіть уві сні, але в голові його постійно кружляв, виспівував і пританцьовував ось цей останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».
Юрко не замислювався над тим, скільки різноманітних «якщо» слід було скласти докупи, у належний час і в певний спосіб, аби сьогодні він опинився тут, на припортовій вулиці рідного міста, із листом, який закінчувався смішним дитячим зізнанням. Для нього лишень те зізнання, дещо винувате й від того пронизливо-зворушливе, мало зміст і значення; йому навіть здавалося, що те зізнання відтяло усе його попереднє життя, усе, що трапилося з ним за дев’ять минулих років, і відтепер він живе іншим, новим життям.
Упродовж кількох місяців, що минули з часу одержання листа й до цього весняного ранку, Юрко дійсно прожив ціле життя. Коли він згодом пригадував цю історію, він розумів, що все почалося дещо раніше і з найбуденніших подій, що не віщували нічого визначного.
... Лікар похитав великою кудлатою головою, подивився на Юрка крізь окуляри в роговій оправі, ще раз натиснув сильною теплою долонею хлопцеві на живіт і промовив: «У санаторій. Би. Слід поїхати. У гори. Би. Тей. Водички попити. Фізкультура. Грязелікування. Дієта. І все, — він знову натиснув долонею Юркові на живіт, — мине».
І Юрко поїхав. Не сам, звісно, а з татом. Спочатку вони цілу ніч їхали поїздом. А зранку опинилися у якомусь казковому, небаченому місті. Юркові такі міста траплялися лише у фільмах про мушкетерів. Але ті кіношні міста, замки, фортеці й палаци були декораціями і видавалися декораціями. А ось це, таке схоже на декорацію, місто було справжнім. Юрко вийшов уранці з вагона, побачив шпилі, вежі, пам’ятники та куполи й лише рота роззявив від подиву. Так він і прогуляв «роззявою» весь день, без упину крутячи головою й роздивляючись це дивовижне місто, доки вони з батьком не сіли в інший потяг, менший, який і повіз їх у гори.
Цей другий потяг — електричка — був напхом напханий, ішов повільно й часто зупинявся на маленьких станціях із незнайомими назвами. Юрко почувався розчарованим: коли вони з батьком нарешті зійшли на станції, що мала дивнувату пташину назву, жодних гір довкола не було. Гори він побачив лише одного разу: у ясний день, коли їхню групу повели до лікувального джерела, на обрії між двома пагорбами несподівано й ненадовго виринув блідий трикутник, ледь помітний на тлі сіро-блакитного неба. Трикутник був такий символічний, такий схожий на малюночок на етикетці напою «Байкал», що Юрко навіть завагався, чи дійсно він бачив той трикутник і чи були то дійсно гори.
Тато доправив Юрка в санаторій, а сам поїхав. Юрко залишився. На місяць. Він намагався не думати про те, що цілісінький місяць йому доведеться бути так далеко від дому. Раніше він ніколи не бував у санаторіях або в літніх таборах і тому не уявляв, на що це схоже. У цьому, однак, була своя перевага: якби Юрко мав хоч трохи досвіду в таких справах, його б і дивувало і дратувало те, яким чином у тому санаторії все було влаштоване. А так санаторій приєднався до всього іншого, що безтурботні дорослі вже пред’явили Юркові як «норму», хоча від норми воно таки перебувало на певній відстані.
Курйозів тут виявилося кілька. Найперше, у величезному парку навколо санаторію гуляв олень на прізвисько Рудик. Коли Юрко довідався про це, він був у захваті: це ж казка, справжня казка, -ОЛЕНЬ! Та олень і гадки не мав про свою казковість. Він був величезний, мов кінь, і злий, як собака. Спостерігаючи крізь вікно того Рудика, що знищував чергову клумбу, розкидаючи грудки землі та вирвані з коренем рослини, Юрко розумів, що бездомні пси, яких він побоювався вдома, ніщо проти цієї тварюки, що мала аж ніяк не лагідний норов, страхітливі роги й гострі копита.
Іншою дивною рисою санаторію було те, що він не опалювався. Уже стояла пізня осінь, і вранці на траві, падолисті та крихтах уцілілих клумб мороз лишав свої білі мереживні сліди. Коли дітей відводили до цілющих джерел, над їхніми жвавими галасливими колонами здіймалася пара від гарячого дитячого дихання. Зрештою, навіть два дні, відведені щотижня для шкільних занять, були марним зусиллям місцевих педагогів. Маленькі мешканці санаторію отримували застуду вслід за прибуттям, а позбавлялися її безпосередньо перед від’їздом. Не обходилося, звісно, і без хитрощів: якщо кашель і нежить були справжніми, то стабільні «37 і 2» викликалися легким і непомітним для медичного персоналу постукуванням пальця по верхівці термометра. Юрко швидко засвоїв це мистецтво і щасливо пропускав «школу»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Теплі історії в конвертах», після закриття браузера.