Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

– Добре.

Рута вловила якийсь сумнів у його голосі. Лара відвернувся, втупившись у нерухоме зображення на екрані велетенського плаского телевізора, який вивищувався на облупленому, напевно, ще радянському комоді, та перед тим Рута встигла зауважити, як обличчям хлопця пробіглась усмішка.

– Чого ти либишся?

Він ковзнув поглядом по її грудях, і в його очах мигнув короткий сірий спалах. Рута густо почервоніла. Вона вже не чекала на відповідь, коли Лара пояснив:

– Ти сміялася вночі.

– Справді? – дурнувато перепитала дівчина.

– Я ледь у штани не наклав. Образно кажучи. Думав тебе будити. Але потім ти ніби заспокоїлася.

– У мене таке буває.

Власне, таке в неї не вперше – Рута вряди-годи сміється вві сні. Першою про її сміх дізналась Індія; Руті тоді було шість. Якогось ранку після того, як переконалася, що старша донька нічого не вигадує, Аміна запевнила сестер, що в тому сміхові немає нічого страшного, то з Рутою вночі граються янголятка. Індія страшенно образилася: мовляв, а чому янголятка не приходять гратися до неї? Довелося вигадувати, що й Індія вночі хихоче, хоча насправді за понад десять років, упродовж яких вони ділили одну кімнату, Рута чула від сестри лише хропіння. За інших обставин дівчина, може, й розповіла б цю історію Богданові, проте зараз не хотіла що-небудь пояснювати.

– Відвези мене додому, – попросила вона.

– Ти не поснідаєш? – Лара кивнув у бік кухні.

– Ні. – Від самої думки про їжу в шлунку замлоїло.

Хлопець засмутився.

– Якби знав, що ти так рано прокинешся, уже щось приготував би. Якусь яєчню.

– Ні. Мені треба додому. Вибач.

Хлопець відклав джойстик і спроквола підвівся з накиданих на підлогу подушок.

– Добре. Нехай.

3

Поки доїхали, небо затягнула непривітна сіро-блакитна пелена, і сонце спершу стислося до бляклого розмитого кружальця, а потім узагалі зникло. Дорогою майже не розмовляли. Тільки на Відінському кільці Рута натякнула Ларі, що у двір краще не потикатися, і хлопець висадив її на зупинці перед «Броварнею на Грушевського».

Статники мешкали на восьмому поверсі старої панельної десятиповерхівки за номером 42 на Грушевського. Квапливо попрощавшись, Рута перебігла безлюдну вулицю й попід стіною довжелезного похмурого будинку попленталася до свого під’їзду. Із кожним кроком її м’язи напружувалися та німіли, немовби від доторку чогось пронизливо-холодного, – спочатку сідниці, потім поперек, потім спина та шия, аж доки тіло не перетворилося на суцільний клубок зсудомлених волокон. У затхлій півтемряві під’їзду Рута двічі хекнула в долоню, перевіряючи віддих, обдивилася кеди, переконуючись, що на них не залишилося блювотиння, і тільки після того ступила до ліфта.

Ліфт повільно виповз на восьмий поверх. Перед дверима квартири Рута завмерла. Від хвилювання темніло в очах. Вона дістала з кишені ключ, якийсь час не наважувалася ним скористатися, зрештою смикнула ручку та виявила, що двері незамкнені. Нишком прослизнувши до квартири, дівчина причинила двері та прислухалася.

Усередині панувала в’язка наелектризована тиша. Застояне повітря мало дивний кислуватий присмак. Кухня ліворуч Рути пустувала. Із проходу до найбільшої кімнати на підлогу коридору падав прямокутник жовтуватого світла, проте ніхто до неї не вийшов.

Праворуч на стіні висіло велетенське прямокутне дзеркало. Рута нахилилася ліворуч, щоб у відображенні зазирнути до кімнати, й тут-таки наштовхнулася поглядом на матір. Аміна, сховавши руки між колінами, примостилася скраєчку дивана й дивилась у дзеркало на доньку. На кріслі, ближче до вікна, сидів батько, прикипівши очима до чогось, що тримав на колінах. Рута спершу похолола, а потім здогадалася: сестра. Інді їх попередила. Дівчина опустилася навпочіпки, повільно розшнурувала кеди, роззулася, після чого випросталася, на негнучких ногах проминула коридор і зупинилася на порозі великої кімнати.

Мати підвелася їй назустріч. Наступного року Аміні мало виповнитися п’ятдесят, але навіть зараз, після безсонної ночі, вона здавалася щонайбільше сорокарічною. Кругловида, з довгим смолянистим волоссям, що м’якими хвилями спадало на спину, струнка.

– Де ти була? – запитання прозвучало невпевнено і якось несміливо, ніби Аміна повторювала щойно завчену фразу незнайомою мовою.

Рута намірилася збрехати, буцімто провела ніч у Іванки Бадалян, однокласниці, яка жила в сусідньому під’їзді, проте вчасно схаменулася. Іванка, напевно, була першою, кому зателефонували батьки. Навіть якщо вони їй не телефонували, такі історії слід продумувати заздалегідь: брехню легко викриють, і від того стане ще гірше. Відтак Рута лише схлипнула:

– Мам… – і затихла.

Аміна простягнула руки до доньки. Рута чомусь вирішила, наче мати нахиляється, щоби принюхатися до її віддиху, і тому відсахнулася. Очі Аміни затуманило слізьми, та вже за мить вона опанувала себе.

– Ми погарячкували вчора, – тихо зронила жінка.

«Не ми, а він, – зі злістю подумала Рута. – Це в нього була істерика! А ти, як і я, намагалася його заспокоїти!» Дівчина хотіла викрикнути ці слова вголос, однак їй забракло відваги.

– Ми розуміємо, ти вже доросла… – Аміна помітно напружувалася щоразу, коли видушувала із себе «ми». Неначе очікувала на удар у спину. – Тобто майже доросла. Із цим важко змиритися, проте так, ми це розуміємо та приймаємо. – Наприкінці фрази голос надломився, і жінці довелося роблено закашлятися, щоби приховати тремтіння.

Рута нарешті наважилася спідлоба глипнути на батька. Григір Статник застиг, наче прибитий цвяхами до крісла, з виразом обличчя людини, яка не сподівається від життя нічого доброго. Тільки губи безгучно ворушилися. У руках він стискав пошарпану книжку в бордовій палітурці. Чоловік не відривав очей від пожовтілих аркушів і загалом міг би видатися спокійним, якби не жили, що страхітливо поздувалися на шиї. Рута, впізнавши книгу, відчула, як уздовж хребта шугнули крижані мурахи.

«Молитвослов і Псалтир», великим шрифтом.

Її батько мав такий вигляд, нібито власні нутрощі ось-ось розірвуть його на шматки, й, учепившись обома руками в православний молитовник, беззвучно промовляв молитву.

На Руту накотило відчуття відрази й переляку, таке сильне, що її замлоїло, і довелося взятися рукою за одвірок. Вона ніколи раніше не бачила його таким. Учора він накинувся на неї, це було трохи несподівано й дуже неприємно, але… на тому все. Тепер же Григір поводився так, наче їх із матір’ю не існувало. Змарніле після безсонної ночі обличчя набуло землистого відтінку, скляні очі металися сторінками молитовника, губи й на мить не стулялися, проте з рота не вилітало жодного звуку, мовби стіни всмоктували в себе слова. Було щось незбагненно лячне в його похмурій безмовності. Рута поглянула на матір і, закусивши губу, пожалкувала, що секунду тому від неї відсторонилася.

– Скільки тобі заплатили? – тим самим сплющеним, позбавленим емоцій голосом поцікавилась Аміна.

– Заплатили?