Читати книгу - "Ми — це наш мозок"

Часто пацієнти з анорексією жити не можуть без фітнес-центру. Кілька десятків років тому, задовго, як джоґґінґ став модним, професор Франс Стам (Frans Stam) виглянув з вікна свого кабінету на площі Валеріусплейн в Амстердамі та здивовано побачив, як із дому навпроти виходить чоловік, в швидкому темпі кілька разів оббігає площу та знову повертається в будинок. Це повторювалося по декілька разів на день. Через декілька місяців чолов’яга потрапив до лікарні, і виявилося, що в нього хвороба Піка. Це така форма деменції з атрофією передлобної кори, яку часто супроводжують порушення поведінки. Відколи Франс Стам розповів мені цю історію, я почав недовірливо ставитися до кожного джоґґера. Проте ніхто не сушить собі голову підвищеним ризиком через спорт аміотрофічного латерального склерозу (ALS) або через те, що з року в рік у Нідерландах не менше 100 людей раптово помирають під час занять спортом. У фітнес-центрах люди накачують себе анаболічними стероїдами, а раніше вживали гормональні препарати росту, з якими часом передавалася хвороба Кройц­фельда-Якоба, форма стрімкої деменції. Справді, складається враження, що, як колись написали в щотижневику «Vrij Nederland», одна половина населення займається спортом, а друга доставляє першу в лікарні.

Звичайно, можна заперечити, що це всього лише маленькі вади певного стилю життя, який допомагає населенню Нідерландів жити довго і здорово. Але такий погляд також є висмоктаним з пальця. Ще 1924 року Перл (Pearl) вважав, що важкі фізичні навантаження скорочують життя. Щодо тваринного світу, так і є. У Нідерландському інституті мозку Міхель Гофман (Michel Hofman) на порівняльних дослідженнях довів, що тривалість нашого життя визначають два фактори: обмін речовин та розмір мозку. Що швидше відбувається обмін речовин, то коротша тривалість життя, і це збігається зі зробленими в Гарварді спостереженнями, що видатні спортсмени раніше помирають. Тож здається, що викликані спортивними заняттями великі фізичні навантаження скорочують наше життя. Американський дослідник Сохал (Sohal) виявив, що чим більше ударів крилами робить муха, тим скоріше падає замертво. Якщо мусі не давати витрачати енергію, затиснувши між двома пластиковими пластинами так, що вона може тільки повзати, але не літати, то вона живе втричі довше. Але є один-єдиний орган, мозок, який має зворотний вплив на тривалість життя. Що більший він і активніший, то більша тривалість життя. Стимуляція мозку може навіть сповільнити перебіг хвороби Альцгеймера, а якщо захворювання тільки-но почалося, послабити його симптоми (див. розділ ХІХ.3). І навпаки, при таких захворюваннях, як мікроцефалія чи синдром Дауна, коли мозок занадто малий, спостерігають скорочену тривалість життя. До того ж видатні науковці мають більший мозок і довше живуть. Можна збільшити масу мозку, постійно стимулюючи його новою інформацією, наприклад, експериментально в сприятливому для розвитку середовищі (див. розділ ІІ.5). З цих причин значно кориснішим видається спостерігати за спортивними змаганнями, якщо вам це так подобається, ніж особисто брати в них участь. А якщо вже вам так кортить самому займатися спортом, то нехай це краще будуть шахи.

XIV. Моральна поведінка

XIV.1 Префронтальна кора: ініціатива, планування, мова, особистість та моральна поведінка

Функції префронтальної кори в першу чергу

виявляються на основі пошкоджень і захворювань.

Функції в людини префронтального кортексу (PFC, рис. 12), передньої частини мозкової кори, як і багатьох інших структур мозку, вперше виявили після нещасного випадку, операції чи захворювання мозку. 1848 року на будівництві колії в США бригадир Фінеас Ґейдж (Phineas Gage) пробив свій префронтальний кортекс залізним костилем. Ґейдж відповідав за те, щоб на уламках скелі прикріпляти такими костилями в просвердлених отворах динаміт для підривних робіт. Оскільки динаміт ще не притрусили піском, він вибухнув, і костиль пробив Ґейджу PFC. Але той вижив і навіть залишався при свідомості. Проте в нього почалися помітні зміни особистості. Він став брутальним і примхливим, почав бунтувати проти правил, став хуліганом, втратив до того сильне почуття відповідальності та зрештою позбувся роботи: «Це вже не той Ґейдж». Адже PFC відповідає за соціально адаптовану поведінку.

Незабаром після цього випадку було виявлено іншу функцію фронтального кортексу. 1861 року Поль Брока в Парижі провів розтин одного чоловіка, якого в клініці називали «Тан», оскільки «тан» було єдиним словом, яке він міг вимовити. Встановили, що порушення мови в нього було спричинене сифілітичним вогнищем у лівій нижній частині фронтальної кори (рис. 8). Відтоді центр мови стали називати за іменем Брока. Якщо під час мозкового інсульту ураження зачепили зону Брока, з’являються мовні порушення — афазія. Ця ділянка виконує важливу функцію у конструюванні граматично правильних речень.

Через сто років після випадку з Ґейджем, у «золоті часи» психіатричної хірургії, здійснювали цілеспрямовані руйнування префронтального кортексу за допомогою операції, яку називають лоботомією або лейкотомією. Через неправильне тлумачення результатів дослідів на тваринах цю операцію почали робити преш за все пацієнтам-шизофренікам із високим рівнем агресії. У фільмі «Політ над гніздом зозулі» переконливо показано, як така операція перетворює бунтівного, незручного пацієнта на безвільного зомбі, який лише пасивно сидить на стільці й тупо дивиться перед собою. Звичайно, з таким пацієнтом легше дати раду. І саме це було важливим аргументом для проведення лоботомії. Очевидно, що ця операція позбавляє пацієнта будь-якої ініціативи; проте сумніви в її впливі на агресивну поведінку добре викладені в анекдоті, згідно з яким винахідник лоботомії, нобелівський лауреат Моніц, отримав кулю в спину від одного зі своїх прооперованих пацієнтів і провів останні роки життя в інвалідному кріслі. Щоправда, із статей на цю тему неможливо чітко зрозуміти, чи справді нападник був прооперованим пацієнтом Моніца. До 1951 року в США здійснили 18 608 лоботомій. Переважно їх проводили шизофренікам, і найбільшу кількість їх із великим завзяттям здійснив Волтер Джексон Фрімен (Walter Jackson Freeman), якого ще називали «Джеком-мозкорізом». Він проводив ці операції навіть в амбулаторних умовах. Оглушивши пацієнта електрошком, він за допомогою молоточка вбивав шпатель крізь очну впадину пацієнта і руйнував зв’язки між PFC та іншими ділянками мозку. Тоді навіть не уявляли собі, що вони цим самим заподіюють пацієнту. Папа Пій ХІІ був не проти лоботомії, за умови, що «зберігається вільна воля, навіть якщо відбувається обмеження особистості пацієнта», а інший високопоставлений католицький діяч додав: «Якщо душа переживе смерть, то вона переживе і лоботомію». Згодом цю операцію заслужено назвали «частковою евтаназією», адже вона нічого не залишає від особистості пацієнта, а про власну волю вже не може бути й мови. Такі операції припинили робити не з етичних міркувань, а тому, що через появу нових медикаментів, психічної фармацевтики вони стали зайвими. Ніхто ніколи не фіксував документально, якої шкоди заподіяла ця операція особистому і професійному життю пацієнтів. Але принаймні стало зрозумілим, наскільки важливим є PFC для прояву особистих рис характеру та ініціативи.

У своїй книзі «Ріка, що плине вгору» Вільям Г. Келвін (William H. Calvin) розповів історію, що ілюструє значення PFC для планування. «У відомого нейрохірурга Вайлдера Пенфілда із Монреаля була сестра. Вона належала до тих обдарованих кулінарів, які можуть провести на кухні чотири години, щоб накрити обід із п’яти страв, і їм завжди все вдається. Ніщо не вистигало і не підгорало, бо подавалося з плити чи духовки саме тоді, коли треба. Тут і справді потрібен сценарій із точним розрахунком. Та з часом сестра