Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти б і двох хвилин не пробув там, якби відразу подзвонив мені, коли тебе схопили. Відразу. Треба було мені зателефонувати ще перед тим, як тебе взяли.
— У поліційних автах нема телефонів, — втомлено відказав Дояр. Звівши голову, обпер її на руку й пустив ці слова в рукав.
— Вони відпустили б тебе, якби ти був один. Вистачило б назвати своє ім’я, й копи дали б тобі спокій. Але з тобою був той ніґер із південного кварталу. Ось тому так сталося.
— Не тому. Сталося так через те, що я їхав з мішком, повним камінців і людських костей. Людських. Якщо ти не зовсім дурний коп, то зміркуєш, що ці кості колись були в живій людині.
— Так, колись. Але не цієї ночі. Не були вони вчора в живій людині. Треба часу, щоб тіло стало скелетом. Полісмени знають це. І не кажи мені, що тебе запідозрили не через Гітару. Той жовтоокий нігер на все здатен.
— Копи не заглядали йому в очі, коли скомандували нам спинитися. Вони взагалі нічого не бачили. Притиснули нас до узбіччя й наказали вийти. А чому? Чому вони спинили нас? Ми не перевищили швидкости. Просто собі їхали, — Дояр потягся по сигарети. Знову злостився, пригадуючи, як він зігнувся над автомобілем, сперся руками на капот і розставив ноги, а полісмен обмацував ноги, спину, задок і руки. — З якої речі спиняти авто, що їде з дозволеною швидкістю?
— Вони зупиняють будь-кого, коли їм захочеться. Побачили, що ти чорношкірий, — і цього було досить. Вони розшукують негра, що вбив хлопчика.
— Хто сказав, що то був негр?
— В газетах написали.
— Там завжди таке пишуть. Кожного разу.
— Чи тобі не все одно? Якби ти був сам і сказав би копам своє ім’я, вони не затримали б тебе, не обшукували б машини й не відкрили б того мішка. Знають мене. Ти ж бачив, як вони поводилися, коли я прийшов туди.
— Коли ви прийшли туди, вони не стали інакше поводитися.
— Що?
— Змінили поведінку, аж коли ви відкликали того шмаркача в куток і дістали гаманець.
— Ти б подякував, що я маю гаманець.
— Дякую. Бог бачить, який я вдячний.
— І на тому б закінчилося, якби не цей ніґер із південного кварталу. Якби не він, не викликали б туди Пілат, — потер коліна Мейкон. Почувався приниженим, бо довелося покластися на сестру, щоб визволити сина з в’язниці. — Оту драну самогонницю! Оту сучку!
— Вона й досі сучка? — хихикнув Дояр. Йому паморочилося в голові з перевтоми й перенапруження, яке тепер помалу миналося. — Гадаєте, що Пілат вкрала золото. Всі ці роки... Всі ці роки ви таїли на неї кривду, — тепер він уже сміявся, — що поцупила з печери півцентнера золота у великому мішку. Еге ж, п’ятдесят років волочилася з ним по країні, не розтратила ані дрібки, лишень підвісила його до стелі, як в’язанку цибулі, — зареготав на всю кухню Дояр. Мейкон мовчав. — П’ятдесят років... П’ятдесят років ви думали про те золото! Якесь божевілля... Жовтий дім, їй-бо... — Дояреві вже текли сльози зо сміху. — Пришелепкуваті. Всі ви чокнуті. Стукнуті в голову. І як я не здогадався? Таж уся справа виїденого яйця не варта, все це — дурня собача.
— Що дурніше? Увесь цей час носитися з золотом чи з кістьми мертвяка? Га? Що дурніше? — спитав Мейкон.
— Не знаю. Не можу знати.
— Якщо вона тягала те друге, то цілком могла тягати й перше. Коли ти сказав на дільниці, що кості належать Пілат, то копи мали б її посадити за ґрати зразу, як тільки вона туди прийшла.
— А за що її садовити? — витер рукавом сльози Дояр. — Та ще й після історії, що розказала їм? — він знову зайшовся сміхом. — Увійшла, сама-одна — як ті дві комедіантки Луїз Вівер і Баттерфлай Мак-Квін взяті вкупі, й защебетала: «Так, сер. Ні, сер...»
— Цього вона не говорила.
— Та майже такими словами. Навіть голос змінила.
— Я ж тобі казав, що це змія. За мить змінить шкуру.
— Навіть з вигляду була не така, як завжди. Видавалася нижчою і якоюсь жалюгідною.
— Бо хотіла мати своє. Хотіла, щоб їй віддали ці кості.
— Кості її бідолашного чоловіка. Не мала грошей, щоб його поховати. А чи була вона взагалі заміжньою?
— А чи буває заміжнім Папа Римський?
— Що ж, Пілат свого добилася. Віддали їй ті маслаки.
— Знала, що робить. Таки знала.
— Угу. Але звідки вона так скоро довідалася? Маю на увазі, що Пілат прийшла туди... знаєте... готовою до всього. Поки з’явилася на дільниці, встигла склепати історійку, схожу на правду. Мабуть, коп розказав їй геть усе, коли провадив її туди.
— Е, ні. Копи такого не практикують.
— То звідки ж вона дізналася?
— Хто може відати, що знає Пілат?
— Хіба що сам диявол, — хитнув головою Дояр. І досі веселився. А раніше, коли разом з Гітарою сидів на дерев’яній лаві, закутий у наручники, було не до сміху. Тоді зо страху мурашки по спині лазили.
— Кістяк білої людини, — сказав Мейкон, встав і позіхнув. Надворі світало. — Чорнозада сучка волочиться з кістками білого чолов’яги. Ніколи не збагну цієї баби, — знову позіхнув він. — Мені сімдесят два роки, і я помру, нічогісінько в ній не зрозумівши.
Батько підійшов до кухонних дверей і відчинив їх. Тоді обернувся й кинув:
— Але ти знаєш, що це означає, правда? Якщо Пілат забрала кості й залишила золото, то воно, напевно, й досі там.
І зачинив двері, перш ніж син встиг заперечити.
«Бодай би воно там запалося, — подумав Дояр. — Хай тільки хто скаже при мені слово «золото» — виб’ю засранцеві зуби».
Сидів на кухні й мав охоту на ще одну чашку кави, але надто вже був зморений, аби встати й запарити напій. Невдовзі сюди зійде мама. Вона зірвалася з ліжка, коли прийшли батько з сином, але Мейкон звелів їй повернутися до спальні. Видобувши котру вже сигарету, Дояр задивився, як тьмяніє світло жарівки над митницею у промінні ранішнього сонця. Весело світило сонечко, обіцяло ще один спекотний день. Що яскравіше сяяло, то самотнішим почувався Дояр. Сам, без батька, занурився у спогади
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.