Читати книгу - "Пісня Соломона"

про минулу ніч, пригадував подробиці й не був певен, чи так воно було насправді. Може, сам понавигадував. Хоча б про те, що Пілат понижчала. Стоячи у приймальній кімнаті в’язниці, вона не сягала й сержантового плеча, а сам сержант був майже на голову нижчий від Дояра. Але ж Пілат була така сама на зріст, як і її небіж. Улесливо примовляючи до полісмена й підтверджуючи Дояреву й Гітарину брехню: мовляв, поцупили мішок, щоб пожартувати з літньої жінки, — дивилася на нього знизу догори. А як їй тряслися руки, коли запевняла: розбудив її полісмен, а вона й знати не знала, що мішок пропав. Що навіть не здогадується, навіщо комусь здалися кості її чоловіка. Що її чоловіка п’ятнадцять років тому лінчували у штаті Міссісіпі й не дозволили зняти небіжчика з шибениці. Що тоді Пілат виїхала з міста, а коли повернулася, тіло вже розклалося й само випало з петлі. Підібрала останки й хотіла поховати їх, але гробарі заправили п’ятдесят доларів за труну, а тесля за кілька збитих соснових дощок захотів дванадцять доларів п’ятдесят центів. Та й дванадцяти доларів п’ятдесяти центів вона не мала, тож зібрала все, що залишилося після містера Соломона (завади називала його містером Соломоном, адже то був такий поважний темношкірий чоловік), у мішок і повезла з собою. «В Біблії написано: що Господь Бог злучив, того ні один чоловік не розлучить. Од Матфея, глава двадцять перша, стих другий. Ми взяли шлюб, були одне тіло й душа, — виправдовувалася Пілат. Навіть її очі, ці великі сонькуваті очі поменшали, коли вона повела далі: — То я й подумала, що можу тримати чоловіка при собі. Коли помру, його покладуть зі мною в одну яму. І ми з ним воскреснемо в Судний День. Разом, пліч-о-пліч».

Дояра це вразило. Гадав, що з Біблії Пілат може лиш імена вибирати, а вона — диви-но, цитує Святе Письмо, ще й розділи та вірші вказує. Більше того, дивиться на Дояра, Гітару й Мейкона так, наче й не пізнає їх. Коли її спитали, чи знає вона цих людей, відповіла, глянувши на свого брата: «Ось цього чоловіка не знаю». «А он того парубійка, здається мені, я десь бачила по сусідству», — вказала Пілат на Гітару. Той сидів, неначе закам’янілий, з порожніми, як у мерця, очима. Пізніше, коли Мейкон відвозив усіх додому, — Пілат сиділа спереду, а два приятелі ззаду, — Гітара ані слова не зронив. Його лють була палюча, аж пашіла від шкіри. Навіть гарячий струмінь повітря, що вривався крізь відчинене вікно, видавався порівняно з нею прохолодним.

І знову переміна. Пілат знову стала висока. Головою, завиненою в якусь шовкову ганчірку, досягала даху в автомобілі, як і всі вони. І знову повернувся її колишній голос. Супутники мовчали, говорила тільки вона. Зверталася тільки до Мейкона. Невимушено, ніби попровадивши далі нитку обірваної історії, Пілат стала оповідати братові зовсім інше, ніж те, що сказала полісменам.

— Там я провела цілий день і цілу ніч, а наступного ранку виглянула надвір і побачила, що тебе нема. Дуже боялася наткнутися на тебе, але по тобі не було ні духу ні слуху. Я повернулася туди за три роки чи й більше. Була зима. Всюди лежав сніг, і я ледве знайшла дорогу. Спершу я зайшла до Серс, а тоді стала шукати печеру. Тяжка видалася путь, скажу тобі, а я ще й була не зовсім здорова. Всі стежки позавівало заметами. Погано мене знаєш, якщо гадаєш, що я пішла туди по ті маленькі мішечки. Мені було байдуже до них, коли тільки їх побачила, та й за ті три роки ані про них не подумала. Пішла туди, бо так звелів тато. Коли-не-коли приходив до мене й казав, що маю робити. Спочатку наказав мені співати, щоб я співала й співала. «Співай, — шепотів він. — Співай, співай». А згодом, зразу по тому, як народилася Реба, прийшов і сказав прямо: «Ти не можеш відійти й покинути тіло». Людське життя дорогоцінне. Не можна просто так лишати людину напризволяще. Я відразу зрозуміла, що він має на увазі, адже був при тому, коли ми це вдіяли. Хотів сказати: якщо відбереш життя, то воно твоє. Ти за нього відповідальний. Якщо ти когось вб’єш, то аж ніяк його не позбудешся. Все одно буде при тобі, стане твоїм. Ото я й мусила повернутися по ті останки. Таки знайшла печеру. Труп був там. Чи то вовки його тягали, чи ще хтось, бо опинився біля входу. Напівлежав, напівсидів, спершись на кам’яну полицю, де ми спали. Я зібрала його в мішок, частина за частиною. Ще збереглися залишки одежі, кості були чисті й сухі. Відтоді їх маю. Так мені наказав тато, і слушно, знаєш. Не можна, відібравши життя, просто піти собі й покинути його. Життя є життя. Воно дорогоцінне. Мерці, яких ти вбив, — твої. Завжди залишаються з тобою, в пам’яті, в душі. Тому найкраще мати кості з собою, куди тільки йдеш. Тоді звільниш собі душу й очистиш сумління.

«Запхай собі в дупу те сумління», — подумав Дояр, насилу встаючи з-за стола. Треба трохи передрімати, перш ніж піти шукати Гітару.

Плентаючи вгору сходами, він згадав, як виглядали плечі Пілат, коли та вийшла з «Б’юїка», — зовсім не згорблені під вагою мішка. Згадав, яким палючим поглядом дивився з автомобіля їй услід Гітара. Коли Мейкон довіз Гітару додому, той не відповів на Дояреве «до побачення». Навіть голови не повернув.

Дояр прокинувся ополудні. Перед тим хтось зайшов до кімнати й поставив у ногах, на підлозі біля ліжка маленький вентилятор. Дояр довго слухав дзижчання, тоді встав і пішов до ванної зробити собі купіль. Лежачи у літеплі, все одно потів, надто розігрітий і втомлений, аби намилитися. Раз по разу він хлюпав воду на лице та змочував свій дводенний заріст. Цікаво, чи вдасться поголитися й не порізатися. Невигідна ванна — закоротка, щоб витягтися на весь зріст, а колись же в ній можна було мало не плавати. Дояр глянув на свої ноги. Ліва, здається, така сама завдовжки, як права. Погляд ковзнув угору, по тілі. Й досі відчувався дотик полісменової руки. Від цього дотику тіло задрижало, як у коня, коли на нього сідають мухи. Було ще одне відчуття. Щось неначе сором прилипло до Дояра. Сором, коли ти розставляєш руки й ноги, тебе обшукують, а тоді надівають наручники. Сором, коли крадеш кістяк — ідеш на дитячі пустощі,