Читати книгу - "Спокута сатани"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І, витягши з кутка закритий козуб, вона почала щедро розсипати на подвір'ї горох та інші зерна. Одна мить − і ми заледве могли бачити небо: так щільно з'юрмилися птахи, то налітаючи один на одного, то відбиваючись, то спускаючись униз, то підлітаючи вгору; але невдовзі крилате сум'яття поступилося місцем умовному порядкові: усі птахи розійшлися по землі, зайняті добором своїх улюблених зерен.
− Ви справді філософ, − усміхнено сказав Лючіо, − якщо ототожнюєте критиків зі зграєю голубів!
Вона весело засміялася.
− Так, це ліки проти роздратування. Мені довелося зазнати багатьох утисків за мою працю. Я дивувалася, чому преса така жорстока до мене, − адже в той самий час вона заохочує гірших письменників! Але після невеликих роздумів я дійшла висновку, що думки критиків не впливають на переконання публіки, і вирішила більше не турбуватися про них… окрім цих пернатих «критиків»!
− Ви годуєте ваших критиків, так само як і голубів, − зауважив я.
− Цілком слушно! Я годую їх. За те, що вони паплюжать мої твори, їм платять їхні редактори. Тож, як бачите, між моїми критиками та голубами справді багато спільного! − Сміх іскрився в її синіх очах. − Але ви ще не бачили «Атенея». О, ви повинні на нього глянути!
З голуб'ячого подвір'я вона привела нас до віддаленого тінистого куточка саду, де у великій клітці сиділа бундючна біла сова. Побачивши нас, сова розлютилася: настовбурчила пухнасте пір'я, грізно поводячи блискучими жовтими очима й розкриваючи дзьоб. Дві менші сови − сіра та брунатна − сиділи на землі, щільно притулившись одна до одної.
− Злий дідугане! − сказала Мевіс, звертаючись до розлюченого створіння найніжнішим тоном. − Невже тобі не вдалося сьогодні спіймати мишку? О, які люті очі! Який жадібний дзьоб! − Обернувшись до нас, вона спитала: − Хіба ця сова не гарна? Хіба вона не має розумного вигляду? Але насправді вона настільки дурна, наскільки це взагалі можливо. Я називаю її «Атенеєм». Вона прибирає такого глибокодумного виразу, що вам здається, наче вона знає все; але насправді вона повсякчас міркує лише про одне: де спіймати мишеня; погодьтеся, така обмеженість інтересів погано впливає на розум!
Лючіо щиро сміявся, і я теж. Мевіс Клер мала веселий та пустотливий вигляд.
− Але у клітці є ще дві сови, − зауважив я. − Як їх звати? Вона підвела пальчик із жартівливим попередженням.
− Вони всі − «Атеней», це різновид літературного тріумвірату. Але що це за тріумвірат, я не ризикую вам пояснювати. Залишаю вам розв'язати цю головоломку!
Вона пройшла далі, і ми за нею − на оксамитову луку, облямовану вервечками весняних квітів: тюльпанів, гіацинтів, анемонів та шафрану; раптом спинившись, вона спитала:
− Чи не хочете глянути на мій кабінет?
Я погодився на пропозицію з майже хлоп'ячим ентузіазмом. Лючіо глянув на мене насмішкувато та спитав:
− Міс Клер, чи не назвали ви голуба на честь містера Темпеста? Він теж брав участь у критиці, хоча я сумніваюся, щоб він коли-небудь повторив це!
Вона озирнулась на мене, і усмішка з'явилась на її вустах.
− О, я була милосерда до містера Темпеста. Він перебуває серед безіменних птахів, яких я майже не розрізняю!
Вона підійшла до відчинених скляних дверей, які виходили на газон, усіяний квітами, і ми, ввійшовши слідом за нею, опинились у великій восьмикутній кімнаті, де першим предметом, що впав у вічі, був мармуровий бюст Афіни Паллади, спокійне обличчя якої осявало сонце. Ліворуч від вікна стояв письмовий стіл, завалений паперами; у кутку, задрапований оливковим оксамитом, стояв Аполлон Бельведерський, даючи своїм незбагненним, променистим усміхом урок любові та тріумфу слави; десятки книжок лежали розкидані на низьких столах та етажерках, щоб легко було взяти й зазирнути в них, а не були в чіткому порядку розміщені на полицях, наче ніхто їх не читає.
Мою цікавість і подив збудило оформлення стін: їх було поділено на панелі, де золотими літерами виписано сентенції філософів та вірші поетів. Слова Шеллі, які нам цитувала Мевіс, було, як вона й говорила, вигравіювано на одній з панелей, і над цією панеллю висів чудовий барельєф поета, скопійований з пам'ятника у Віареджіо. Тут були й Шекспір, і Байрон, і Кітс. Щоб докладно оглянути всю «майстерню», як називала її господиня, не вистачило б цілого дня. Я ще тоді не здогадувався: настане час, і я достоту знатиму кожен її куточок.
Нам залишалося небагато часу, і, висловивши своє задоволення та вдячність за ласкавий прийом, Лючіо глянув на годинник та нагадав про від'їзд.
− Ми могли б залишитись тут на нескінченний час, міс Клер, − сказав він із рідкісною лагідністю в темних очах, − тут, у цьому пристановищі щасливих роздумів, де втомлена душа може віднайти спокій… −
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.