Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

дивись, – вказує на дорожній знак, прошитий кулями, коли ми проходимо повз Прорізну.

– А ви що?

– А у наших хлопців теж знайшлося… Недарма ж збирали гроші.

– Еге ж, – радісно підхоплює Бурмиленко, – Гєна і Тарас як приклалися картеччю з обрізів, то вони миттю повтікали! Здається, одного поранили. Так що містом краще зайвий раз не швендяти. Стріляють-с.

О пів на дванадцяту світло на Майдані вимикають, і беркутня у цій темряві знову активізується. Чергова атака починається одночасно з Інститутської та з Європейської площі.

Водомет гасить полум’я в районі пам’ятника засновникам Києва, і звідти, немов чорна сарана, починають лізти спецпризначенці. Оборонці з дерев’яними щитами задкують, розвертаються і починають відступати. Женя зі сцени надсадно кричить: «Тримайте лаву! Тримайте лаву!». Як не дивно, це спрацьовує. Хлопці з легкими щитами зупиняються і розвертаються обличчям до ворога. Я не знаю, що проказували їхні очі, але трапляється ще одне диво – і «Беркут» відступає. За лічені хвилини розірване вогняне кільце знову замикають. Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь лишаються на нашому боці. Їхній човен пливе по вогняних хвилях, осяяний спалахами найзапеклішої битви, яку тільки бачив центр Києва за всю свою півторатисячолітню історію.

З боку Хрещатика, з-за вогняної стіни, чути спів Висоцького, якого запускають через динаміки звукопідсилюючої установки. «Ідьот охота на волков, ідьот охота, на сєрих хіщніков, матьорих і щенков. Кричат загонщікі і лают пси до рвоти, кровь на снєгу і пятна красниє флажков!»

Тупий регіонал Калашніков, що організовував концерти Антимайдану, знову все переплутав. Якби Висоцький був живий, він неодмінно був би на нашому боці. На боці вовків, що обкладені прапорцями, клацають зубами, огризаються, бризкають слиною, рвуть жили, але не здаються.

Сміючись з їхньої тупості, ми премо покришки та клумаки до передової і передаємо хлопцям-кочегарам, які вкидають у полум’я вогняну поживу. З-за сцени видно, що «Беркут» намагається підпалити Будинок профспілок, кидаючи у приміщення коктейлі та ще щось, дуже схоже на запалювальні заряди. За кілька хвилин другий і третій поверхи вже димлять.

«Вони штурмують Будинок профспілок!» – розноситься Майданом розголос.

Близько дванадцятої будівлю потрясає потужний вибух. Як стало відомо згодом, воїни-афганці та бійці «Правого сектора» скинули з даху у внутрішній двір залишки напалму у пляшках та два балони із киснем. Бій також триває на даху і верхніх поверхах, звідки спецпризначенці штурмують повстанців. Самооборона та «Правий сектор» евакуюються та відступають у бік Михайлівського монастиря.

Ось уже палають верхні поверхи. Потім вогонь опускається нижче. Якийсь чоловік стоїть на підвіконні, збираючись стрибати униз. Хтось у ще темних вікнах подає сигнали ліхтариками телефонів.

– Пожежників! Пожежників! – кричить сотник самооборони зі сцени. Звук то пропадає, то з’являється знову. Апаратуру намагаються підключити до електрогенераторів, але пальне закінчується.

Під будинком натягують велике брезентове полотно. Якісь люди спускаються на довгих мотузках. О пів на другу прибувають пожежники. Уся будівля охоплена полум’ям. Чоловіка рятують. А ще дівчат, що махали телефонами. Їх спускають униз на довгій стрілі з люлькою.

А десь о другій на Майдані настає дивний спокій. Дивний до такої міри, що не віриться. Замовкає сцена, замовкає «матюкальник» з боку ментів. Перестають вибухати гранати. Не чути і пострілів. Ми з хлопцями сідаємо на якісь металеві ящики під великим банером з портретом Бандери, ліворуч від сцени, і закурюємо. Втомлені, виснажені, брудні.

– Я готовий узяти назад свої слова про аграріїв, – каже Сем, глибоко затягуючись димом. – Якби не оці здорові дядьки з чорними, зашкарублими руками, то хєр би ми вистояли усі ці місяці. А ще, здається, я повірив в існування Бога.

– Оце так «розбудили народ», – поводить вусами Бурмиленко, роздивляючись розбитий Хрещатик, палаючий Будинок профспілок, вогняну стіну та впертих містян, що все тягнуть і тягнуть на передову матраци, стільці, пластикові каністри, якесь ганчір’я, дрова, картонні коробки. Трощать на дошки ларки.

– Ну що скажете, пане отамане, – питає Манекен, – переможемо?

– Нема сумнівів, – озиваюсь я. – Елементарний цивілізаційний поступ на нашому боці. Навіть якщо сьогодні нас уб’ють, прийдуть інші. Перемога – лише питання часу та ціни. Але вона обов’язково буде за нами.

– То добре, що сьогодні усе попалили, тепер і прибирати менше, – всміхається він.

Тієї ночі на Майдані лишилися самі кияни. Людей шістсот не більше. Отак і тягали до ранку усілякий мотлох, підтримуючи полум’я у пекельній барикаді, що вогняною дугою розлилася від краю до краю. Чому вони нас тоді не дотисли, й досі лишається загадкою. Може, то святий архангел Михаїл захистив нас від куль і смерті своїми крилами, а Божа Матір накрила своїм омофором? Диво, та й годі. Іншої відповіді нема.

А як почало розвиднюватися, з боку Бессарабки прийшла допомога. То приїхали хлопці зі Львова і заступили на варту. А ми пішли відсипатися.

* * *

Цю пісню співали у мордовських таборах наші славні діди-дисиденти, трохи переробивши текст Тичини. Вони передали нам його зі словами: «Колись лінію фронту тримали ми. Тепер настає ваша черга!» Дякуємо й обіцяємо бути гідними тої справи, за яку наклали своїм життям мільйони українських патріотів.

Орест співає під гітару:

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда, яка чума мене косила,

А правда знов-таки і знову розцвіла.

Щоб жить, ні в кого права не питаюсь,

Щоб жить, я всі кайдани розірву,

І знов я стверджуюсь, і знов я утверждаюсь,

Бо яже ж знов-таки і знов-таки живу.

Московіє, мене ти розпинала,

Вбивала як моїх дочок, й синів,

І як залізо, хліб і вугіль крала,

О, як твій дух, о, як твій дух осатанів.

Сини мої, герої-українці,

Я буду вас на подвиг прославлять,

Ідіть батькам на допомогу й жінці,

Дітей з неволі поспішіте визволять.

По українських нивах, нивах по російських,

По білоруських нивах, я прошу, молю,

Ви не щадіть катюг і наволоч злодійську,

Всіх узурпаторів скидайте без жалю.

Імперська гидь, тремти, я розвертаюсь!

Тобіж кладу я дошку гробову.

І знов я стверджуюсь, і знов я утверждаюсь,

Бо яже ж знов-таки і знов-таки живу.

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда, яка чума мене косила,

А правда знов-таки і знову розцвіла.

Пісня одинадцята

Слава Україні!

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий в АТО «Слава