Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

236
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 68
Перейти на сторінку:
Україні!»)

І настав день, коли полилися ріки крові.

Текли бруківкою по Інститутській, вниз, униз до Майдану, сочилися з очей, проступали плямами на брезентових ношах, падали важкими краплями на чорну, зорану тисячами ніг, землю, на залишки згарища, на уламки барикад. Розлилося криваве море по мармурових плитах у готелі «Україна», стояло калюжами біля Лядських воріт, куди доправляли тіла убитих героїв, покриваючи їх українськими прапорами. Багряними, дикими медузами розпливалася кров на прошитому кулями одязі, витікала з-під шоломів, проступала потворними візерунками на ковдрах і простирадлах, якими прикривали трупи, пульсувала з розірваних артерій, потрощених кінцівок, тихо сочилася на асфальт з тих, кого не встигли відтягти з передової. Кров була усюди – на руках, обличчях, стовбурах дерев, на щитах, та й у самому повітрі стояла кров, заливаючи усе місто, увесь світ, усю Україну! І не було тій крові кінця і краю, як не було краю тому відчаю і сльозам, що пролилися разом з нею на вівтар оновленої, вільної України, змінивши нас назавжди.

Десь близько сьомої ранку повстанців, що ночували у будівлі КМДА, розбудив гучний крик, відлуння якого рознеслося усією великою залою для урочистих прийомів. «Атака з боку консерваторії!»

Заворушився, загудів зал, де просто на підлозі ночувало до двох сотень людей. Затупотіли по паркету попалені вогнем берці, загрюкали щити, притулені до стін довгими рядами, зайшлися важким кашлем загартовані у попередніх боях вояки, забряжчали каски та амуніція.

– Тримаємося разом, Андрійчику, що б не трапилось, чуєш? – п’ятеро студентів Львівського політеху – два Ігорка, Андрій, Павло та Микола – як спали вдягненими, так і повсідалися на своїх карематах, зашнуровуючи взуття.

– То що, на передову?

– А то!

– Хоч би щита якогось узяти…

– Там дадуть.

– А якщо не дадуть?

– На місці розберемося, побігли!

Лютневий ранок сірий, але теплий. Плюс п’ять. Старі самооборонівці глузують з хлопців: «Куди ви, майже босі, голі!»

– Чому голі-босі? – дивуються ті. – У нас рогатка є! Андрію, покажи!

Той видобуває з кишені здоровезну пращу-рогатку та купу іржавих важких гайок. З амуніції на хлопцях – хокейні шоломи та щитки, саморобні «жилети» з каремату, стара армійська каска. Щоправда, на одному з Ігорків – справжній бронежилет «трієчка», а ще щит і битка. Він найкраще з усіх готовий до протистояння з силовиками.

– От він хай і йде, а ви лишайтеся в тилу, бо як зарядять гумовою кулею у лоба, не нарікайте, що ми не попереджали. Там реально стріляють.

Але хіба молодь колись дослухалася до порад старожилів? Як уперед, то всі разом.

Тим часом біля консерваторії вже йде бій. Палають шини, чути постріли.

– Беркутня відступає! Вперед!

Повстанці лаштують з дощок помости, лізуть на парапет, з вікон консерваторії летять коктейлі. Знов-таки, чути постріли, але хто в кого стріляє – незрозуміло. У пацанів у руках «воздушки» з оптичними прицілами.

– Заховайте, ідіоти! Воно ж незрозуміло, що у вас «воздушки». Можна подумати, що снайперські гвинтівки. Заховайте, ідіоти! – надриваючи голос, кричить якийсь сотник.

Силовики відступають до готелю «Україна».

Інститутською спускається водомет і починає поливати мітингарів. Деякий час хлопці стоять попід сценою. Аж ось тягнуть повз них поранених чи вбитих – незрозуміло, бо ті лежать на брезентових ношах.

– Заходимо з боку Жовтневого! – командує Павло, розуміючи, що там зручніше підніматися вгору.

Туди ж біжить основна маса народу. Багато тих, хто приїхав до Києва тільки годину чи дві тому. Вони свіжі, активні, готові до рішучих дій. Тих, хто пережив позаминулу ніч на Майдані, мало. Лишилися самі відчайдухи, ладні битися до смерті. Їх легко впізнати. Кіптява, що в’їлася в руки та обличчя, не відмивається вже нічим. Здебільшого це бійці потрощених загонів Самооборони, які після підпалу Будинку профспілок облаштувалися в новозахопленому Міністерстві аграрної політики та в Комітеті з теле– та радіомовлення на Прорізній.

Швидко, швидко – сходами вгору.

– Відступають, відступають… Давай, уперед!

І раптом «та-та-та…» – коротка черга. І тиша. Всі дослухаються. Рух завмирає. Таких звуків на Майдані ще не було. «Та-та-та» – тиша і знову «та-та-та». «Ф’ють-ф’ють». Щось свистить у повітрі над головами. Хтось попереду падає, і зелена металева каска, глухо стрибаючи по сходах, котиться униз. Довкруж присідають. У хлопця, що лежить головою навзнак, підломивши під себе руку, з-під коміра спортивної куртки шиєю й обличчям тече тонка цівка крові. Скапує на сходи: кап-кап… Спершу повільно, а потім рясніє яскраво-червоним, якимось неприродним для цього сірого дня кольором. Наче фарба стікає сходами. Хтось кидається до нього, мацає пульс. «Мертвий. Мертвий. Мертвий», – проноситься рядами подих жахливої новини. І раптом тишу розриває звук мобільного, що грає пісню Ляпісів. Всі озираються один на одного і розуміють, що телефон дзвонить у кишені вбитого, співає голосом Сергія Михалка:

Рубиновые части солнца зари

Рубят злые страсти, сжигают внутри.

Прыгай выше неба, брат и сестра,

Золотые искры – брызги костра.

Радуйся молоту в крепкой руке,

Водопад, молодость – в быстрой реке.

Бей, барабан, – пам, пам.

Баррикады, друзья, шум, гам.

Хтось обережно намацує телефон у кишені вбитого, витягає. На екрані висвічується «мама».

Воины света, воины добра!

Охраняют лето, бьются до утра

Воины добра! Во…

Телефон замовкає.

Вбитого хлопця обережно стягують вниз, підхоплюють за ноги і попід пахви і тягнуть у бік Майдану.

Майданівець у затертому, попаленому камуфляжі й броніку, прикриваючись щитом, обережно здіймається на ноги, киває тим, хто за ним:

– Нікого нема, пішли. Тут до колон десять метрів!

– Куди пішли? Стій, вони з автоматів луплять!

– Ех, мені б ближче до них підібратися…

Один із «закопчених» теж випорпує з-під бушлата короткий міліцейський автомат, демонструє тим, хто присів поруч:

– Трофейний. Із Жидачева передали. Ну, я пішов!

Короткою перебіжкою долає відстань до колон. І вже за мить чується коротке «та-та-та» зовсім поруч. Відповіді нема.

– Вперед, за мною! – До десятка протестувальників теж кидаються до рятівних колон.

– То що, вперед? – Обличчя у Павла бліде і тільки очі палають якось дивно, несамовито. Щось у них одне-єдине, чому важко відразу підібрати назву. Рішучість? Впертість? Шал? Цілеспрямованість? Ні… Зосереджена лють! Аж проїдає до глибини печінок.

Кидаються хлопці прямо за старшими товаришами і, проминувши колонаду, опиняються біля перевернутого спаленого автобуса, з-за якого відкривається оперативний простір перед кінотеатром «Кінопалац». Бачать, як «Беркут», на ходу відстрілюючись з автоматів, відступає до станції метро «Хрещатик».

– От вам, суки, тримайте!

«Закопчений», визирнувши з-за рогу, розстрілює цілий ріжок у бік беркутні, але, здається, ні в кого не влучає. Силовики відкривають вогонь у відповідь. Луплять кулі

1 ... 60 61 62 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"