Читати книгу - "Лялька"

вікно горішнього поверху посольства. Усі навколо затамували подих і почали кричати, помітивши те, що й чоловік у масці вовка.

Вульф озирнувся й побачив, як Форд майстерно балансував на спадистому даху, а Фінлі звисав із маленького вікна і кричав йому, щоб той повертався. Коли Форд відступив, аби Фінлі не зміг дотягтися до нього і схопити, то похитнувся на відкритому даху до димаря, як канатоходець, який втратив рівновагу, натовпу перехопило подих.

— Ні, ні, ні, — процідив Вульф.

Він відштовхнув упертого мітингувальника вбік і почав проштовхуватися крізь натовп. Із вікон поруч із Фордом та поверхом нижче з’являлися офіцери дипломатичного захисту.

— Не роби цього, Ендрю! — закричав Фінлі, який тепер уже наполовину звисав з вікна і майже лежав на нестійкому даху.

Відламаний шматок черепиці, здавалося, падав вічно перед тим, як розбити лобове скло на поліційному авто внизу.

— Фінлі, не рухайся! — закричав йому Вульф, який щойно вийшов з величезного натовпу людей. — Не рухайся!

— Вульфе! — закричав Форд.

Вульф відразу зупинився й підняв погляд на чоловіка, чиє брудне волосся розвівав вітер, якого він навіть не відчував унизу. Він почув, як залунала сирена пожежної машини, що квапилася містом до них.

— Тобі потрібно повернути собі контроль! — знову сказав Форд, проте цього разу Вульф уже зрозумів, що він мав на увазі.

— Якщо ти це зробиш… Якщо ти помреш, він переможе! — вигукнув Фінлі.

Він повз по спадистому дахові і відчайдушно схопився за підвіконня, коли ще більше уламків посипалося на тротуар.

— Ні. Якщо я це зроблю, то це я переможу.

Форд відпустив димар і нерішуче підняв тремтливі руки, утримуючи рівновагу. Транспорт на головній вулиці зупинився, й люди виходили з авто, щоб подивитися на світові новини, котрі розгорталися на їхніх очах. Натовп унизу затих, і чутно було лише, як відчайдушні репортери пошепки звітують перед камерами. Пожежна машина вже була за кілька вулиць.

Фінлі був на півдорозі від безпечного вікна до димаря. У натовпі зівак почулися нажахані крики, коли Форд майже втратив рівновагу. Він заплющив очі, витягнув руки вздовж тіла й похитувався на краю.

— Таке життя, — сказав він так тихо, що це розчув лише Фінлі.

А потім дозволив собі впасти.

Фінлі схопився за простір між ними, але до Форда вже не можна було дотягтися. Вульф міг лише безпорадно спостерігати разом зі ще двома сотнями інших людей за тим, як Форд мовчки пролетів повз вікно, а потім зник з очей, із глухим звуком упавши на тротуар на службовій території.

На якусь мить усі завмерли, а потім армія репортерів, відтісняючи гурт поліціянтів, хлинула вперед у відчайдушних спробах зафільмувати перші жахливі кадри наслідків падіння. Вульф підбіг до чорного металевого пожежного виходу і перестрибнув останні шість сходинок, кваплячись дістатися до Форда. Коли він підійшов до тіла, неприродно викрученого від удару, то зрозумів, що стоїть у великій калюжі крові, яка повільно просочувалася позаду черепа Форда.

Він ще навіть не перевірив пульсу, як на трупові з’явилися тіні від людей, що стояли нагорі. Надто травмований, аби вижити, а це, без сумніву, було так, зважаючи на його позу, оточений калюжею крові, котра дедалі збільшувалася. Вульф сів біля стіни, ніби позуючи для ще одного портретного фото, і чекав на допомогу.

***

За три хвилини службову територію заповнили поліціянти та парамедики. Вульф підвівся, щоб видертися нагору, й побачив, як команда пожежників на даху рятує Фінлі, котрий тепер намертво вчепився в димар. Залишаючи за собою криваві сліди, Вульф пройшов до металевих східців, де мав чекати огрядного коронера, щоб закінчити своє службове падіння, яке затягнулося.

Вульф засунув руки до кишень і спантеличено хмикнув. Він витягнув звідти незнайомий аркуш паперу, підозріливо розгорнув його й побачив у центрі зім’ятої сторінки єдиний кривавий відбиток пальця. На іншому боці виднівся темний напис. Він перегорнув аркуш і побачив коротке повідомлення, нашкрябане упізнаваним почерком убивці.

«Радий, що ти повернувся».

Він дивився на папір у цілковитому нерозумінні, думаючи про те, як довго носив це із собою, і як узагалі вбивця зміг…

Вовча маска.

— З дороги! — заволав Вульф, штовхнувши огрядного чоловіка на сходах.

Він вибіг на дорогу, де панував хаос, відчайдушно шукаючи в натовпі інших мітингувальників. Пробираючись між людьми, які збирали своє спорядження чи залишали сцену тепер, коли вистава скінчилася, він дістався до того місця, де були звалені в купу конфісковані щити та плакати.

— Рухайтеся! — крикнув він зівакам, які тинялися без діла, щойно виліз на лавку для кращого огляду. У центрі вулиці він щось помітив, проштовхався туди й знайшов брудну, зламану пластикову маску вовка, покинуту на бетоні.

Вульф нахилився, щоб підняти її, знаючи, що вбивця й досі був там, спостерігав, сміявся над ним, насолоджувався беззаперечною владою, яку отримав над Фордом, яку продовжував утримувати над пресою і, хоча Вульф і не бажав визнавати цього, над ним самим.

Середа, 6 жовтня, 2010 [10.08]

Вульф дивився на залиті сонцем сади, які оточували величну старовинну будівлю. Кілька невеликих плям світла, які спромоглися пробитися крізь листя вгорі, під повіванням легкого вітерцю танцювали на охайній галявині.

Навіть тієї зосередженості, яка необхідна, щоб насолоджуватися спокійним пейзажем, для втомленого мозку Вульфа було забагато. Під дією медикаментів, якими його силоміць годували двічі на день, він перебував у безкінечному напівсні, зовсім не схожому на втрату координації, спричинену алкоголем, — більш віддаленому, байдужому, руйнівному.

Вульф розумів, що так потрібно. У спільному з ним приміщенні перебували люди, які страждали цілим спектром психічних розладів: ті, хто намагався себе вбити, сиділи за одним столом із тими, хто вже вбивав, ті, хто перебував у депресії через почуття меншовартості, розмовляли з тими, хто мав манію величі. Це був рецепт катастрофи, розбавленої ліками, однак Вульф ніяк не міг цьому зарадити, хоча й відчував, що потребує не так лікування, як визнання потреби все контролювати.

Він втратив лік днів і тижнів, існуючи в абсурдно рутинних межах лікарні, де він та його товариші під наглядом безцільно тинялися коридорами у схожих на піжами робах. Їм говорили, коли їсти, коли митися, коли спати.

Вульф не знав напевне, що саме з його теперішнього стану було наслідком спожитих ліків, а що — виснаженням від безсоння. Навіть у такому псевдокататонічному стані він боявся настання ночі, затишшя перед грозою, коли працівники нічної зміни із темними колами під очима проводили пацієнтів до їхніх палат і замикали, випускаючи на волю справжній