Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

увійшла до сімки новітніх чудес світу, тож тепер у доброї половини людства асоціюється з Мексикою.

Загалом Чичені має все, аби бути найбільш культовим, найвеличнішим та найпривабливішим місцем для відвідин. Окрім піраміди El Castillo тут ви знайдете найбільший (166Ч68 метрів) майданчик для гри в м’яч, химерний El Caracol[129] — чи не найперша у світі обсерваторія, Храм тисячі воїнів, перед яким, наче справжні вояки, вишикувались кілька сотень двометрових колон, і ще багато чого.

Так ось, оцей культовий, найбільш розкручений та впізнаваний бренд Юкатану виявився моїм найбільшим розчаруванням.

По-перше, від джунглів, якщо вони й були колись, не лишилося й сліду — все вичищене, вирубане, витоптане.

По-друге, повсюдно, наче стада обкурених слонів, які не знають куди вони снують і навіщо, товклися сотні, тисячі, десятки тисяч туристів. Більшість приперлися з Канкуна, несамовито смітили грішми, згвинчуючи ціни до небес, відсвічували нестямними очима й золотими каблучками, скажено мастили один одного кремом від сонячних опіків і затоплювали атмосферу невгамовним базарним лементом.

По-третє, торговці безликим, нікому не потрібним мотлохом, запруджуючи проходи барикадами розносок, манячили просто під палатами та святилищами, скрізь в межах археологічної зони.

По-четверте, в стінах деяких храмів і на багатьох колонах вульгарно рябіли відреставровані та наново вмуровані камені, обліплені мазками сучасного цементу. «Варвари, — думав я. — Ну навіщо?! Це однаково, що домалювати Джоконді навушники від плеєра або статуї Венери Мілоської у Луврі приліпити гіпсову руку, загнути її до вуха, а в долоню вставити висічений з граніту мобільний телефон».

А ще дратували просторі чорні парасолі, котрими деякі мажори прикривали свою ніжно-рожеву поросячу шкіру від нещадних тропічних променів, затуляючи огляд іншим візитерам.

А ще… Хоча досить. Ви зрозуміли.

Спробував я відзняти той майданчик для ігрищ м’ячем. Клацнув кілька разів камерою і давай відразу роздивлятися фото. На крихітному засмальцьованому екранчику фотоапарата вимальовувалося щось із тисячу туристів, в лівому куті крупним планом випирала брунаста пика торговця незугарними глиняними статуетками, і лиш у верхньому протилежному кутку проступала латка древньої стіни з масивним кам’яним кільцем, куди гравцям треба було забивати гумовий м’яч. Фото більше нагадувало пейзаж турецького ринку в розпал базарного дня… Довелося видаляти все.

Затим я видерся на один з пристінків і зробив ще один знімок, уже з двометрової висоти. Тепер на світлину влізло щонайменше півтори тисячі.

Оточений стотисячним натовпом, я почувався цілком самотнім, і мені зробилось страшенно нудно. Тоді я забився геть на окраїну Чичен-Іци, щоб не бачити тої отари, яка налітала на Храм Кукулкана, наче надокучливі безмозкі мухи, і примостився в тіні невисокого дерева навпроти руїн обсерваторії.

Це була крайова точка археологічної зони, де екскурсоводи тримали завершальне слово і розпускали свої групи на всі чотири боки. Я провів очима щось із п’ять чи шість таких груп, аж один з гідів, молодий ставний хлоп з чималою домішкою індіанської крові в жилах, забрався до мене в затінок перепочити.

Я не звертав на нього уваги і дуже скоро забув про його присутність, однак молодик несподівано нагадав про себе, вивівши мене з заціпеніння:

— Ти чого такий кислий?

Я окинув його млявим поглядом і, ледь розтуливши губи, буркнув:

— Нудно…

— Тобі нудно в Чичен-Іці?!

— Так. Позавчора я був у Яхчілані.

Екскурсовод з розумінням зітхнув і стягнув з обличчя дурнувато-догідливу маску, з якою ще хвилину тому виступав перед своєю групою, — мабуть збагнувши, що вона є зайвою перед людиною, котра знає такі слова як «Яхчілан». А я жував губами соломинку, закинувши ноги на запилений рюкзак.

— Мені теж нудно, — раптом озвався молодик, змахуючи росинки поту з лиця. — Он щойно якийсь тюлень запитував, чи були майя добрими наїзниками[130], - хлоп сердито сплюнув у пилюку. — Теж мені ковбой недоношений! І що ти йому поясниш, коли він до історії має таке ж відношення, як я до папуасів? А таких добра половина, навіть не знають до пуття як це місце називається. Ото їдуть, аби їхати, а потім перед друзями вихвалятися.

Мексиканець закурив сигарету і кілька разів астматично затягнувся. Я мовчав, думав, як можна курити в такому пеклі, і обмацував пересохлими очима циліндричну будівлю обсерваторії, розташовану на велетенському квадратному примості. Завдяки незвичайній круглій формі (усі інші будівлі майя виключно прямокутні), а також особливому розміщенню дверей та вікон, які точно позначають певні астрономічні явища (зокрема, шлях Венери небосхилом), дослідники вірять, що El Caracol слугував за обсерваторію. Однак останні прибудови, зведені у XIV ст., виконано абияк. Превалює думка, що в цей період майя регресували, втрачаючи набуті упродовж віків знання, і просто не знали, що вони будують.

— А трапляється й навпаки — приходять вельми язикаті розумники. Ондечки El Caracol, — екскурсовод ткнув недопалком у бік скособоченої будівлі обсерваторії. — Учора якийсь «професор» доводив мені, що ще у XII столітті всі майя пішли звідси, а обсерваторію добудовували якісь варвари, бо бачте, в неї не по зорях вікна та двері вирівняно.

Хлопець ще раз глибоко затягнувся і з непередаваною насолодою, яка ледь видимими зморшками розтеклась по обличчю, випустив ротом дим. Я пересунувся глибше в тінь, ховаючись від сонця.

— Не рівняли, бо почали човптися між собою, — вже спокійніше закінчив гід. — Не до зірок тоді було, не до астрономії…

Кілька хвилин ми мовчали. Я силкувався розібрати, відчути, вловити, який він, дух Чичен-Іци. Дух Теотіуакану — це міць та велич, у Яхчілані дух справжній, сповнений непідробної дикості, дух Паленке зітканий із таємниць, навіть у Монте Албану є свій дух, хоч він і мертвий. А тут… я не відчував нічого. Дух Чичен-Іци навіть не мертвий, його просто немає…

— Я так і не переконав його, — знову озвався мій сусіда.

— Кого?

— Того «професора». Важко щось доводити про майя тут, в Чичені, - зненацька гід опустився навприсядки біля мене, розчавив недопалок у піску, а тоді стиха запитав: — Ти ж бачив їх? Ну тих, справжніх, там у Яхчілані…

— Так, — коротко відказав я.

— Так, — луною повторив мексиканець.

І тоді він договорив, від чого я вмить стрепенувся, упізнавши слова, які один день назад почув від провідника в руїнах Ушмаля:

— Вони ж нікуди не йшли. Вони й досі тут.

Відтак він знову начепив на лице усміхнену улесливу маску, поправив полиняле на сонці посвідчення екскурсовода, яке недбало теліпалось навколо шиї на ремінці, і рвучко підвівшись, попростував до виходу — ловити нову групу ненависних туристів.

* * *

В мені тліли вуглинки прикрих спогадів та нехороших вражень від Акапулько, тому я не вельми втішався, коли в’їжджав у ще один, другий