Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Канкун вітав мене палкою горластою музикою та нещадною спекою, за якої навіть у приміщеннях з кондиціонером температура не падала нижче 26 °C.
Сучасний Канкун — унікальне місто. Його стара частина, яку зараз називають El Centro, на вигляд є типовим мексиканським містечком: невисокі білосніжні будинки, затінені вікна, скверики з тропічними деревами. Історичний El Centro, як і всі інші мексиканські міста, також складається з окремих кварталів, тільки тут вони називаються не cuadras, а supermanzanas, що означає «суперквартали». Ці «супермансанас» утворюються променями бульварів та кільцевими транспортними дорогами, які їх перетинають. Тут багато парків, магазинчиків, іноді можна відносно дешево поїсти, є навіть трохи мексиканців.
Весь інший Канкун, отой, сучасний, як я уже сказав, просто унікальний. Він складається з майже двохсот готелів найвищої зірковості і навіть діамантності (саме в Канкуні я вперше почув про готель з п’ятьма діамантами, а не зірками, навіть страшно подумати, що там за ціни), битком набитий американськими доларами, «Кока-колою» і самими американцями. Армію хмарочосів-готелів доповнюють кількасот ресторанів найвищого ґатунку, де вам подадуть все, чого ви забажаєте. Треба, то навіть пінгвінів з Арктики доставлять. Що, у Арктиці нема пінгвінів? Значить, завезуть спочатку в Арктику, а потім доправлять вам на стіл.
Усі ці готелі-ресторани простяглися вузькою вервечкою на південь від El Centro, тиснучись до моря як голодні поросята до свиноматки. Через це сучасний Канкун, мабуть, разів у тридцять більший в довжину, ніж у ширину. Причому продовжує рости, чи то пак, витягуватись.
Отож, сучасна частина денного Канкуна — це білосніжні карибські пляжі, наче навмисне створені для голлівудських романтичних фільмів, блакитні, аж до різі в очах лагуни, готелі і… і все. Там все із золота, вилискується, страшенно дороге. Щоб дістатися до першого безкоштовного пляжу, треба проїхати кілометрів з двадцять центральним проспектом Тулум, який простягається з півночі на південь аж на тридцять кілометрів. Утім, ви все ще перебуватимете в межах міста.
Вночі Канкун різко змінюється і стає схожим на якийсь космопорт з міріадами іскристих вогнів найрізноманітніших кольорів та відтінків. Переливчасте скло, неон, миготливі ліхтарі та прожектори, галасливі дискотеки, оголені тіла, ріки текіли й пива… Чорт, у мене аж в очах мерехтіло. Гарно, але якось не по-мексиканському.
Щоправда, мої побоювання щодо курортних кошмарів не справдились; до мене, схоже, нікому не було діла. У Канкуні я не вирізнявся з натовпу, як то було в Акапулько. Практично всі тут говорили англійською, долари ходили на рівні з мексиканськими песо, а білих людей хоч відбавляй. Це було саме те, що мені потрібно: тихо-мирно відпочити кілька днів — без крутіїв, без мескалю, без комарні.
Я спинився в дешевому хостелі (аж надто дешевому, як для Канкуна) на відстані одного «супермансаса» від El Centro. Я завжди старався вибирати нічліжку ближче до центру, однак у Канкуні це було помилкою. Тепер мені, щоб добратися до пляжу, треба було витратити замалим не годину. А в центрі Канкуна посеред дня робити нічого. Хіба що помирати від спеки…
Тому я не втримався — наступного дня змотався в Тулум, древній майянський порт, залишки якого спочивають на піщаному узбережжі Карибського моря за сотню кілометрів на південь від Канкуна. І геть за тим не жалкую. Краєвиди в Тулумі виявились саме такими, як ті, про які колись читав у піратських романах Рафаеля Сабатіні та Густава Емара: бірюзові бухти, захищені скелястими мисами від вітрів, білий як сніг пісок, на який наповзають розніжені прозорі хвилі, а також погризені морем портові причали з сірого каменю, що мовчазно чекають на завантажені товарами суденця майя, що мають приплисти з Белізу, але… уже ніколи не припливуть. Я з задоволенням поблукав там, коли-не-коли зганяючи з насидженого місця величезних, завбільшки з доброго собацюру ігуан.
З ігуанами то взагалі окрема історія…
Останній з тих чотирьох днів, що мені довелося пробути на Атлантичному узбережжі, я провів у місцині під назвою Кшел-Ха (Xel-Ha), якраз посередині між Канкуном і Тулумом. З індіанської мови ця назва перекладається як «місце, де змішуються води». Подейкують, що в давнину тут теж існувало поселення майя, від якого до наших часів нічого не лишилось, а нині на його місці стоїть модерновий відпочинковий комплекс, люксусовий resort place[131], збудований навколо гирла прісноводної ріки, і в якому все, як то кажуть, all-inclusive[132]. В Кшел-Ха можна попірнати з маскою і трубкою, подивитися на різнобарвних рибок і навіть поплавати з дельфінами.
Ігуан у тих місцях тьма тьмуща, однак на відміну від диких ящірок Тулума, ігуани в Кшел-Ха геть-чисто не бояться людей. Щобільше: призвичаївшись до подачок у вигляді шматків фруктів, печива чи цукерок, вони як цуценята бігають за вами по пляжу і, жалібно роззяпивши ротики, випрошують поїсти.
А ви уявляєте ігуан?
Пласкі драконячі голови, смолянисті намистинки непроникних очей, роздуті сіро-коричневі лускаті тіла, увінчані зловісним зубастим гребенем, який тягнеться від потилиці аж до кінчика слоїстого хвоста, і чорні-пречорні мускулисті лапи з довгими, часом до десяти сантиметрів загнутими пазурами. Словом, стегозаври в мініатюрі — кошмарні ікласті динозаврики.
Так ось, мексиканські сеньйорити, американські міси, французькі мадемуазелі та німецькі фройляйни були, м’яко кажучи, не в захваті, коли така славна потворка, розтуливши зубасту пащу та задерши шерехатого хвоста, на повній швидкості неслася за ними по пляжу. Дівки тоді істерично верещали, вистрибували на столи, видряпувались на пальми чи просто драпали навмання, однак ігуани не відставали. Вони ж (тобто ігуани) не розуміли, думали, мабуть, що то гра: чим більше побігаєш, тим більше дадуть поїсти, тож вони шмигали по пляжу за кожною спідницею, чи то пак, бікіні.
— О, Боже, він біжить на мене! А-а-а! Що робити?! — лементувала одна.
— Викликай міліцію! — кричала друга, визираючи з-під пальмової крони.
— А може віником його? — радила третя, забарикадувавшись в душовій.
— Накрий його тазиком! Тазиком його! Стій, скотина! А-а-а! Рятуйте!!!
Інші ігуани, зачувши здалеку гармидер і справедливо розсудивши, що там, певно, роздають смачненьке, перлися й собі відхопити ласий шматок. Інший раз можна було спостерігати якусь дівулю, що навколішки стояла на обідньому столі з набожно складеними коло грудей руками і, звівши очі в лазурове небо, зі слізьми на тремтячих від страху віях благала Всевишнього позбавити її від ненаситних демонів пекла. А внизу, круг стола, тісною ватагою з роззявленими ротиками і з не меншим благанням в сумовитих чорних очах товклися «ненаситні демони пекла», вимолюючи кілька нещасних шматків фруктів.
Якось я надумав пройтися до гирла Кшел-Ха, де солоні води збурюються з водами ріки, і виліз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії», після закриття браузера.