Читати книгу - "Заручені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але тут, побачивши, що Гертруда густо почервоніла, очі їй налилися сльозами і все обличчя стислося, ніби пелюстки квітки в задушливу спеку перед грозою, князь урвав свою тираду і провадив далі втішливим тоном:
— Ну гаразд, гаразд, усе залежить від вас, від вашої розважливості. Я знаю, що її у вас багато і що ви не дівчинка, щоб в останню хвилину зіпсувати добре налагоджену справу; але я повинен був завбачити всякі можливості. Та нумо не говорити більше про це: погодьмося на тому, що ви відповідатимете щиро, щоб у голові цього доброго чоловіка не змогло виникнути й тіні сумніву. Та й ви самі швидше відбудете всю цю процедуру.
Потім, підказавши кілька відповідей на найімовірніші запитання, князь почав, як завжди, розводитися про втіхи та радощі, приготовані для Гертруди в монастирі. Отак він займав її своїми розмовами, аж доки служник доповів, що прийшов вікарій. Князь нашвидку повторив найважливіші настанови і, як і належало, залишив дочку наодинці зі священиком.
Добрий чоловік з'явився з майже готовою думкою, що Гертруда має велике покликання до чернецтва,— про це сказав йому князь, прийшовши запрошувати його. Щоправда, добросердий вікарій, знаючи, що сумнів — це одна з найважливіших чеснот його служби, дотримувався правила не дуже вірити таким заявам і всіляко стерегтися упереджених думок, однак рідко буває, щоб настійливі й переконливі слова авторитетної людини так або інак не вплинули на того, хто їх слухає.
Після перших поздоровлень вікарій сказав:
— Синьйорино, я прийшов до вас у ролі спокусника — поставити під сумнів те, що ви в своєму проханні оголосили твердим рішенням: я прийшов відкрити вам усі труднощі обраної вами путі й упевнитися, чи ви їх гаразд зважили. Дозвольте запропонувати вам кілька запитань.
— Прошу, запитуйте,— відповіла Гертруда.
Тоді добрий пастир заходився розпитувати її за приписаними статутом правилами:
— Чи відчуваєте ви в своєму серці вільне, не вимушене рішення стати черницею? Чи не було зостосовано погрози або зваблення? Чи не зазнали ви чийогось впливу, приймаючи своє рішення? Скажіть це щиро людині, чий обов'язок — дізнатися про вашу справжню волю, щоб зашкодити застосуванню будь-якого насильства.
Щира відповідь на це запитання постала перед внутрішнім зором Гертруди в усій своїй страшній правдивості. Щоб дати її, треба було б усе пояснити, розповісти, хто і як погрожував їй, одно слово, всю історію... Нещасливиця з жахом відсахнулася від такої думки; вона квапливо стала підшукувати іншу відповідь і знайшла єдину, яка могла швидко й певно звільнити її від цієї муки,— відповідь, найбільш далеку від істини.
— Я йду в монастир,— відповіла вона, намагаючись приховати своє збентеження,— за власним бажанням, без примусу.
— А давно з'явилась у вас така думка? — провадив добрий вікарій.
— Вона була в моїй голові завжди,— відповіла Гертруда, якій після зробленого першого кроку стало вже легше обдурювати саму себе.
— Але яка ж істинна спонука, що змушує вас прийняти чернецтво?
Добрий пастир і не підозрював, яку болючу струну він зачепив, а Гертруда зробила над собою велике зусилля, щоб якимсь чином не виказати сум'яття, викликане в ній цими словами.
— Головна спонука,— відповіла вона,— це бажання служити богові й уникнути світових спокус.
— А чи не криється за цим якоїсь прикрості? Якоїсь... вибачте мені... примхи? Адже часом і миттєве прикре переживання може справити враження, яке здається незгладним, вічним а потім, коли його причина зникає і настрій, кращає, тоді...
— Ні, ні,— поквапилася відповісти Гертруда,— причина саме та, яку я вказала.
Більше з бажання повністю виконати свій обов'язок, аніж через переконаність у необхідності цього, вікарій і далі ставив запитання, але Гертруда твердо вирішила обдурити його до кінця. Крім відрази, яку викликала в неї думка, що про її вагання дізнається цей поважний і справді добрий пастир, котрий, здавалося, був такий далекий від того, щоб підозрювати її в чомусь такому, бідолашка подумала, що він справді міг би перешкодити їй стати черницею; але ж на цьому й скінчилась би вся його участь у її долі, все його сприяння. Бо після його відвідин вона зосталась би віч-на-віч із князем. І добрий пастир не дізнався б, що потім довелося би перетерпіти їй в цьому домі, а якби й дізнався, то попри все своє бажання не зміг би нічим зарадити, хіба що спокійно й витримано поспівчувати їй — це звичайно з поштивості роблять стосовно всякого, хто дав підставу або привід для чиненого йому зла.
Випробувальник раніше стомився питати, ніж нещасливиця — обдурювати, і, чуючи відповіді, весь час погоджені між собою, та не маючи жодної підстави сумніватися в їхній щирості, він урешті заговорив інакше: зрадів разом з випробуваною, почав навіть вибачатися, за те, що забрав у неї стільки часу на виконання свого обов'язку, і додав від себе кілька слів, які, на його думку, могли ще дужче утвердити дівчину в її намірі. На цьому вони й розпрощалися.
Перейшовши анфіладу кімнат і прямуючи до виходу, вікарій зустрів князя, який нібито випадково проходив мимо, і поділився з ним радістю з приводу чудового умонастрою його дочки. Князь, який весь цей час переживав болісний страх, по цьому повідомленні зітхнув з полегшенням; забувши про свою звичайну поважність, ледве не бігцем попрямував до Гертруди й засипав її похвалами, лестощами та обіцянками. При цьому він виявив досить-таки щирі радість і ніжність,— так уже влаштована складна тканина органа, що зветься людським серцем.
Ми не станемо супроводити Гертруду в безперервному круговороті розмаїтих видовищ і розваг. Не станемо ми й докладно описувати зміну її душевних переживань, бо тоді вийшла б історія нескінченних страждань і вагань, надто одноманітна й подібна до того, про що вже мовилось вище. Краса природи, різне оточення й усілякі розваги, які вона діставала, перебуваючи в постійному русі на відкритому повітрі, робили для неї ще осоружнішою саму думку про те місце, де вона зрештою востаннє вийде з екіпажа й уже залишиться назавжди. Ще гострішими були враження від усяких святкувань і прийомів гостей. Сам тільки вигляд наречених, яких при ній називали так у найзвичайнішому й прямому розумінні, завдавав Гертруді нестерпних страждань і викликав у неї пекучу заздрість. І подеколи при погляді на когось їй починало здаватися, що верх блаженства — це можливість називатися чиєюсь нареченою. Іноді пишнота палаців, блискуче довкілля, веселий гомін і шум святкувань п'янили її, викликаючи таке нестерпуче прагнення до радощів життя, що вона давала собі обіцянку відректися, перетерпіти все що завгодно, аби тільки не вертатися під похмуру, мертву
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заручені», після закриття браузера.