Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

ви говорили, він справді ходить у шапці-невидимці. Знаєте, до чого додумалися фашисти? Поставили в кабінеті колишнього власника скипидарного заводу цілеспрямовані мікрофони — і всі розмови записуються на магнітну плівку. У них є своя Зоряна. Тільки ще досконаліша за нашу.

Лейтенанта ніби вітром вимело із-за столу, він підбіг до Юрка, схопив його за руку, майже силоміць посадив на диван, наказав:

— І куди ти поспішаєш, кажу ж, розповідай поволі. Так хто такий Консул, як його прізвище, як? Хто він такий? Де фашисти поставили мікрофони? А де знаходиться магнітофон? Чому ми на них не натрапили? Виходить, що тут почала діяти техніка!

Юрко поглянув на свої записи і став переказувати Вершині розмову гестапівців докладно, щоб нічого не пропустити. Найбільш важливі деталі Вершина просив переказувати двічі, а то й тричі. Він швидко записував усе в товстий блокнот.

— Так, кажеш, починають діяти диверсійні школи? Ти не переплутав їх назви? Це дуже важливо! Тут такий фейєрверк можна влаштувати!

— Ні, Іване Петровичу, без помилок!

— Молодець, Юрку! Велике спасибі тобі! Нарешті ми вийшли на Консула! — лейтенант на радощах ударив кулаком по столу. — Тепер все зрозуміло! Тепер ми так провчимо фашистів, що довго будуть пам'ятати — і мікрофони, і магнітофони!

— Ви знаєте, хто такий Консул?

— Місцевий лісник, — гнівно мовив Вершина, — колишній петлюрівець, бандит, який проживає на Васильківських Дачах під чужим прізвищем, видавав себе за учасника громадянської війни, ще в 1941 році став партизаном, провідником. Ми виділили йому комірчину на горищі, а він прилаштував там магнітофони. Тепер зрозуміло, чому фашисти не руйнували будинку Фогеля на Васильківських Дачах. Хай же начувається Консул! А Рудий чого вартий! Нічого певного про нього не говорили фашисти?

— Ні, нічого…

— Про Люсю нічого не переплутав?

— Ні, Іване Петровичу, переказав усе слово в слово!

— Гаразд! Тепер нам можна буде загадки фашистам загадувати. І школа «Вольф» не сьогодні-завтра почне діяти. Все більше дається взнаки Татарський острів. Так там, кажеш, нова зброя! — Лейтенант підсунув до себе блокнот, відкрив чисту сторінку, сказав Юркові: — Розповідай знову про розмову в Зоряній, так, ніби ти мені нічого взагалі не говорив.

— Я ж вам уже все розповів! — здивувався Юрко.

— Кажу ж — знову повторимо. Можливо, щось забув, щось не так сказав. А зараз на щось звернеш більшу увагу. Все це дуже важливо.

Юрко знову почав розповідати…

— Доповімо в центр про Спичака, — пообіцяв лейтенант, — не пощастить фашистам очорнити ім'я чесного патріота-комуніста. — Він поглянув на годинник. — Хоча б скоріше настала ніч. От зрадіє командир загону, що нарешті пощастило вийти на слід Консула. Майже рік він видавав наших людей, завдавав удар за ударом і лишався безкарним. Тепер лишився Рудий! Та дійде черга й до цього зрадника. І Рудий нікуди не дінеться, за все відповість, за все розквитаємося.

Коли настала ніч, Вершина вивів Юрка з підземелля, міцно потис руку:

— Ну, будь здоров! Велике-велике тобі спасибі!

Розділ дванадцятий
КРАХ КОНСУЛА

Опівночі лейтенант Вершина та Леонід Поух вийшли з старих каменоломень і пішли в штаб партизанського загону. Над землею нависли низькі темні хмари. На небі жодної зірочки. Навколо тиша і спокій. І лише в палаці на другому поверсі видніється двоє яскраво освітлених вікон. Десь далеко за Самусевим лісом почулися ледь чутні удари грому. Мабуть, знову буде дощ. Партизанським розвідникам дощ не завада, навпаки, навіть поміч, бо ворожі патрулі причаюються в затишку, не хочуть мокнути.

Лейтенант повертає до Шляхетського болота, глибоким яром виводить Поуха на берег невидимої в темряві річки Купельниці. Мовчки йдуть краєм берега. На грудях у Вершини та Поуха новенькі трофейні автомати. Пощастило партизанам. Підірвали ворожий ешелон, а в ньому виявилося два вагони з автоматами. Взяли скільки могли донести на базу, а останні довелося спалити. Поділилися підривники своїми трофеями і з партизанськими розвідниками.

Поряд хлюпають, ніби зітхають уві сні, невидимі хвилі, тривожно шелестить прибережний очерет. Дорога відома, вивчена і вивірена, зав'яжи очі, і все одно вийдеш на потрібне місце. Лейтенант ледве дочекався ночі, не міг всидіти на місці, міряв квапливими кроками кімнату Червоної красуні, виходив у кам'яний коридор, поспішав до виходу в старі каменоломні і тут же повертався. Невже це правда, що жива його Люся? Хай десь далеко, у фашистській в'язниці перебуває його донька, але живе, думає про свого батька, пригадує, сподівається на їхню зустріч. Він же вважав свою Люсю та інших підпільниць загиблими, бо доходили чутки, що всіх їх розстріляли в Бабиному Яру.

Шумлять придорожні верби, таємниче озивається річка, подає голоси якась невсипуща птаха, а Вершині здається, що всі навколо в один голос гукають: «Жива Люся! Жива!» Може, й син Аркадій не поліг у бою під Києвом, відійшов з армією і зараз десь воює, виганяє окупантів з рідної землі. Дружно і радісно жила їх родина, ніколи не було непорозумінь, чвар, образ. Вечорами сходилися до своєї затишної домівки, вечеряли, відпочивали, ділилися враженнями про роботу та навчання. І не було ніяких секретів, недомовок, заборонених тем. Дружина Катя розповідала про шкільні справи, син і дочка теж говорили про навчання, комсомольські доручення, мріяли, ніяк не могли дочекатися, коли виростуть, стануть дорослими, вірою й правдою служитимуть своїй країні, своєму народові. Син мріяв стати льотчиком, марив подвигами Чкалова, Байдукова, Водоп'янова. Всі стіни в його невеличкій кімнатці були прикрашені портретами знаменитих людей. Люся теж мріяла стати льотчицею, такою, як Поліна Осипенко та Валентина Гризодубова. Діти рвалися в небо, їх вабив до себе «п'ятий океан». Часто заходили в родині розмови, як мусить жити людина, якою повинна бути, яка її найголовніша мета. Часом виникали суперечки, але кінчалися без зайвих ускладнень. І батьки ніколи не говорили дітям неправду, не лицемірили, не намагалися видати чорне за біле, применшувати свої недоліки. І ніколи не намагалися напускати туману на часом незрозумілі, несподівані, а то й небажані події. Всьому давалась справедлива і правдива оцінка. Єдиним критерієм поведінки родини була чесність перед Батьківщиною, перед своїм обов'язком. Якось Аркадій,