Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

коли вже був у восьмому класі, під час розмови сказав: «Батьки повинні виховувати своїх дітей на правді — і тоді між ними не буде ніяких непорозумінь. Тільки правда, хай навіть сувора правда, робить з людини — Людину».

Лейтенант Вершина може будь-кому глянути в очі. Його сумління чисте і перед друзями, і перед недругами, бо він ніколи не кривив душею, не поступався перед підлістю та неправдою. Діти вірили йому. І його правда стала їх правдою. Пригадалася остання розмова з сином. Він міг не йти в армію, бо не вийшов роками. І це було б правомірним, ніхто не міг би звинуватити його в порушенні закону. А совість? Син Вершини — комсорг школи. Майже весь клас на другий день війни прийшов до воєнкома і подав заяви з проханням зарахувати в армію добровольцями. Пішов і Аркадій і теж подав заяву.

Так же було й з дочкою. Уже в партизанському загоні, як підбирали групу підпільниць на ворожий аеродром, до нього прибігла Люся, сказала схвильовано: «Я теж хочу піти з дівчатами. Я комсомолка, знаю німецьку мову. Ти мусиш, ти зобов'язаний послати мене з моїми подругами». Звісно, він міг би сказати дочці, що Аркадій загинув, полягла в бою з карателями мама, і в нього, крім Люсі, нікого не лишилося. Але не сказав, не став відмовляти від її нестримного бажання воювати з фашистами, ввів до підпільної групи…

Стежка повертає ліворуч. За кущами верболозу починається ліс. Далі буде йти легше і водночас небезпечніше. У болоті не натрапиш на засаду, бо не люблять карателі сидіти в баговинні, ходити підступною трясовиною. Здалеку часом обстріляють зелені обшири болота з гармат або мінометів, і тоді над заростями осоки та очерету постають чорні стовпи розбурханого потужним вибухом баговиння. Вирва зразу заповнюється водою, покривається тонким шаром ряски. І треба пильнувати, щоб не потрапити в ту підступну пастку.

Несподівано в прибережних верболозах тривожно закрякали качки. Вони сполохано злетіли в непроглядну темряву, пронеслися низько над головами розвідників.

— Там хтось є, — пошепки промовив Поух, — мабуть, засідка на узліссі. Треба повертати на Грибарі, там уже наші застави, і німці туди не потикаються.

Довелося перебрести річку і невидимою стежкою виходити до Грибарів. Леонід Поух називає цю стежку Кабанячою, бо по ній ходять на водопій вепри. Позганяла війна їх з насиджених місць, і вони поселилися на непрохідному болоті, забрідають уночі в ліс, харчуються там, а на світанку залягають спати в густих очеретах. На цю стежку ще ранньою весною натрапив Поух, як повертався з штабу в підземелля. На шляху його зустрілися карателі, довелося перебрести Купельницю, затаїтись в непрохідних очеретах. Попереду трясовина, позаду перегукуються п'яні фашисти, прошивають очерети автоматними чергами. Поух вирішив краще потонути в трясовині, ніж потрапити до рук карателів. Він ступив у воду й відчув під ногою досить твердий грунт. Стежка, по якій ходили на водопій дикі кабани, і вивела його до партизанського лісу.

Лейтенант прискорює крок, поспішає, хочеться йому скоріше зустрітися з командиром загону, розповісти про Консула, про ті трикляті мікрофони. Нарешті й Консул потрапив у пастку. Перед Вершиною, мов живі, постають полеглі партизани та підпільники. Скільки їх, друзів та однодумців, полягло через підступи Консула? Всіх не пригадаєш і не перерахуєш. Хай тепер тримається Консул! Придумав лейтенант для нього страшну кару! Самі гестапівці спалять його живцем, як спалили дружину і названих дітей! Лиш би командир дав згоду. Забігають, заметушаться гестапівці, розпочнуть трусити й перетрушувати свої шпигунські школи. І бригаденфюреру Лау не зносить голови. Чекає його неминуча загибель. Прислужилася партизанській розвідці Зоряна кімната.

Нарешті очерети скінчилися. Далі починався ліс. Тут можна сподіватися на ворожу засідку: І ніби на підтвердження цієї думки, між стовбурами сосон блиснув зрадливий вогник цигарки. Партизани такого б не допустили, значить, гітлерівці.

— Патруль! — зронив Поух. — Знову треба чекати облави.

— Хай пройдуть, — мовив лейтенант, пильно вдивляючись в темінь, — ми все одно не підемо узліссям. Повернемо до Лосиного яру і болотом вийдемо до своїх. Там засідки не буде, бо ніякий каратель не висидить в гнилому баговинні.

Коли почало світати, розвідники підійшли до своєї застави, розпитали партизан про останні новини. Широкоплечий хлопець з широким відкритим лицем заклопотано сказав:

— Навколо повно карателів. І на болоті застави влаштовують. Мабуть, готуються до великої облави. Учора спалили лісове село Верхівці. Причепився німець до молодої дівчини, а її брат, хлопчак, і рубонув окупанта сокирою по голові. Село спалили і людей постріляли. Позаганяли в клуню і підпалили!

Молодий партизан в чорній кубанці став розповідати, як позавчора взяли в полон карателя і той на допиті повідомив, що прибуває з фронту дивізія регулярної армії, щоб очистити навколишні ліси від партизан.

Лейтенант пригостив вартових трофейними сигаретами і хутчій пішов до штабу. Неподалік землянок, як на зло, йому зустрівся Кузьма Фокович Білошенко, він же Марчук, він же Консул. Лісник радісно привітався, потис руки Вершині та Поуху, запитав:

— Як там на фронті? Не веселить?

Оглянув розвідників, скрушно покрутив головою:

— Сухого місця на вас, хлопці, немає, все баговинням запливло. Здалеку повертаєтеся?

— Здалеку, Кузьма Фокович, — в тон йому відповів лейтенант, — побували в стольному граді Києві і ледве добралися додому — навколо карателі.

Вершина дістав з кишені пачку німецьких сигарет, простягнув лісникові:

— Пригощайтеся, Кузьма Фокович, може, й ви на сигарети перейдете, кинете махорку палити.

Консул заперечливо замахав руками:

— Ні, Петровичу, мені сигарети ні до чого. Я раз попробував — не для мене це куриво! Що ж там у Києві?

— Те, що і в нас! — відповів Вершина. — Облава за облавою, ловлять фашисти людей, везуть на каторгу в Німеччину. І тут, мабуть, облаву готують.

Лейтенант з Поухом повернули до штабної землянки, а Консул закурив цигарку і поволі пішов до кам'яного будинку, над дахом якого розвівалося на вітрі червоне полотнище.

У землянці за столом сидів командир загону Сергій Михайлович Коваленко. Секретар райкому переглядав якісь папери, щось нотував у своєму записнику. Вершина прикрив за Поухом двері, привітався, сказав радісно:

— Нарешті