Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

по тому один з офіцерів субмарини, якого ми взяли в полон. За його інформацією, кур’єрський мішок у відкритому морі було передано на судно, послане для цього з Кронштадта.

Через загрожене становище Фінляндії уряд намагався задовольнити вимоги Совєтського Союзу. Тож ми погодилися віддати державні й приватні підприємства, які під час війни — а в багатьох випадках і набагато раніше — було вивезено з Карелії й Ганко. Особливо гнітило те, що внаслідок цього довелося розпрощатися з 75 локомотивами і 2000 залізничних вагонів. Погодилися ми й на демілітаризацію Аландів, яка мала завершитися до середини лютого 1941 року, а також надали Совєтському Союзові право відкрити в Марієгамні консульство, у якому незабаром працювало аж 38 осіб. Ми пообіцяли почати перемовини про концесію на нікелеві копальні. У цій справі Англія, на жаль, не могла нас підтримати. Коли СССР в липні 1940 року зажадав права започаткувати рух російських потягів від кордону до Ганко, ми згодилися й на це після затяжних перемовин, на яких нам принаймні вдалося домогтися кількох полегкостей. Такий рух крізь увесь південь Фінляндії міг, звичайно, спричинити зловживання, і ми мусили убезпечити найважливіші перехрестя й мости.

Отже, довелося в надзвичайно гнітючих умовах розпочинати відбудову й переселяти майже півмільйонне населення з відданих теренів на нові місця. Треба було щонайшвидше розробляти новий план оборони і вживати пов’язаних з ним заходів. Крім того, переміщення лінії кордону зумовило потребу будувати численні казарми, дороги й засоби зв’язку. Довелося істотно обновити поділ на округи територіальної організації. Унаслідок того, що склади мирного часу не могли вмістити матеріальні засоби демобілізованої польової армії, доводилося залишити чимало зброї й амуніції в місцях демобілізації в прикордонних районах, часто просто неба.

Реорганізація територіальної системи включно з відповідними складами завершилася наприкінці зими 1941 року — з огляду на обсяг праці, дуже швидко, — але влітку 1940-го ми були слабко готові до оборони, і це вселяло тривогу. На війні техніка зужилася, а те, чим її поповнювали, було неоднорідним і здебільшого застарілим — польові гармати мали шість-сім різних калібрів. Найгіршою залишалася ситуація з протитанковою і зенітною зброєю. Німеччина, до якої ми звернулися, щоб подолати нестачу, відповіла холодною відмовою.

Щоб бодай якось компенсувати брак живої сили, довелося будувати фортифікаційні споруди по всій довгій прикордонній зоні. Під умілим і цілеспрямованим керівництвом генерал-лейтенанта Ганелля нова оборонна лінія почала поступово набувати обри­сів. На прибережному секторі Фінської затоки праця посувалася швидко під орудою шведів, а також їхнім коштом. Тішило, що північноєвропейська солідарність часів Зимової війни збереглася і в цій формі.

У тодішньому становищі було як ніколи важливо продемонструвати, що воля Фінляндії до оборони незламна і повторна агресія знову наразиться на об’єднані сили народу. Після суворої науки війни парламент теж усвідомив, що військові асигнування вже не годиться відважувати «на аптекарських терезах», і без ремства давав суми, потрібні для розбудови збройних сил. Від скількох негараздів могла би вберегтися наша країна, якби серед народних депутатів вчасно вкоренилося те розуміння, яке виникло аж тепер!

Найочевиднішим доказом нового ставлення до збройних сил стала ухвала про збільшення терміну чинної військової служби з одного року до двох. Завдяки цьому з’явилася змога подвоїти кількісний склад армії і реорганізувати її так, щоб вона складалася з п’яти армійських корпусів, поділених загалом на 15 бригад.

Наприкінці липня — на початку серпня 1940 року знову настав критичний період. З’ясувалося, що впродовж липня в Совєтському Союзі відбувалося широкомаштабне військове приготування. 26 червня настала черга Румунії дістати ультиматум від свого могутнього сусіда, а два дні по тому було окуповано Бесарабію й північ Буковини. На початку серпня СССР остаточно анексував балтійські країни. Упродовж цих багатих на події тижнів у Москві відбувалися перемовини щодо нікелевої концесії, і нашій делегації доводилося витримувати великий тиск.

Водночас у Гельсінкі було за відомими взірцями інсценовано демонстрації комуністів, які тільки й мріяли, щоб спровокувати кризу. Коли під час вуличних сутичок влада затримала кількох баламутів, посол СССР заявив протест прем’єр-міністрові Рюті. Крім того, він наголосив на обов’язковості виходу міністра Таннера зі складу уряду. Цьому тиску уряд теж волів скоритися.

Як це відбувалося і перед початком Зимової війни, почастішали порушення кордону літаками, що вселяло тривогу. Небезпека нападу з повітря, а надто парашутного-десантного війська, спонукала негайно підсилити столичний гарнізон.

На той час почали з’являтися ознаки того, що Німеччина більше зацікавилася рештою Східної Європи, тобто Фінляндією й Румунією. 31 серпня вона надала останній гарантію, і це зупинило експансію СССР на Балканах. Що стосується Фінляндії, зближення з боку німців відбувалося в набагато скромніших формах. Тож не має під собою жодного ґрунту інформація, яку опублікував колишній міністр закордонних справ Румунії Ґафенку[34], начебто Німеччина восени 1940 року за спиною в СССР домовлялася з Фінляндією про військовий пакт.

Прелюдією німецько-фінляндських контактів стала телеграма, яку я отримав 17 серпня 1940 року від посла Фінляндії в Берліні. У ній він повідомляв, що неназваний пасажир привезе важливого листа, і просив назавтра вранці особисто отримати його на Мальмському летовищі. Це мені якраз було зручно, адже вранці 18 серпня я намірявся летіти до Ювяскюлі, щоб відвідати перші щорічні збори Братерської спілки інвалідів війни. Прибувши на летовище разом з міністром оборони Вальденом і генерал-лейтенантом Гайнрихсом, я виявив, що туди запрошено й міністра закордонних справ Віттинґа. Прочитавши листа, я поінформував обох міністрів про його зміст: мене просили того самого дня прийняти німецького підполковника Вельтьєнса, якому доручили переказати мені повідомлення райхсмаршала Ґеринґа. Перед тим як вирушити, я послав додому звістку, що буду ввечері.

Підполковник Вельтьєнс прибув до мене додому ввечері того самого дня, дуже коректно доповів про себе й переказав вітання від Ґеринґа. Той цікавився, чи дозволить Фінляндія, як це зробила Швеція, транзит постачання (Nachschub), а також перевезення відпускників і хворих до Кіркенеса й назад. Крім того, Вельтьєнс повідомив, що тепер ми зможемо отримати військові матеріали з Німеччини.

Я висловив задоволення тим, що існують перспективи поповнити матеріально-технічну базу наших збройних сил, але звернув увагу гостя, що не можу відповідати на питання стосовно транзиту фінляндським тереном, бо такі питання не належать до моєї компетенції. Через те я порекомендував йому звернутися до міністра закордонних справ і заявив, що можу переказати прохання про зустріч. На це Вельтьєнс відповів, що не має права розмовляти на цю тему ні з ким, крім мене, і що йому якраз наказано уникати зустрічей з очільниками держави й політичними діячами.

Попри мою відмову обговорювати це питання, Вельтьєнс попросився відвідати мене