Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

і багато знадобилося б для успішної оборони країни, яку сама природа створила фортецею. Після загальної мобілізації кількісний склад норвезької армії сягнув приблизно 100 000 солдатів, і такої сили, зважаючи на чудовий рівень вояцтва, фактично мало вистачити для цього завдання. Проте лише два призови пройшли повний 84-денний вишкіл новобранців, а натомість в інших він обмежився 48–72 днями. Роками не відбувалося навчальних зборів, а маневрів — від 1933-го. Комісія, яку згодом призначили для вивчення вад у боєготовості, дійшла висновку, що жодна частина норвезької армії станом на 1940 рік не була придатна для бойових дій. Командирів бракувало, вони мали недостатній вишкіл. Дуже не вистачало зброї, і здебільшого вона була застаріла. На норвезьких збройних силах позначилося те, що їх роками тримали на голодній пайці. Великі кошти надходили на усунення найочевидніших хиб, але безпосередньо боєздатність від цього не підвищилася. Не було взято до уваги й можливість зробити, за прикладом Швеції, оборону ефективнішою, оголосивши мобілізацію після початку світової війни.

Якби збройні сили були у кращому стані, принаймні північ Норвегії, мабуть, вдалось би врятувати від окупації. Наслідки того, що цього не сталося, виявилися далекосяжними і для Швеції, і для Фінляндії, але надто для останньої. Кільце німецького оточення ширилося й ширилося на північ, і коли німці наприкінці червня 1940 року окупували Кіркенес — порт на узбережжі Північного Льодовитого океану поряд із фінським кордоном, — Фінляндія опинилася немов у мішку, у якому Петсамо був тісним дихальним отвором. Через останній порт пролягав наш єдиний шлях сполучення із заморськими країнами, та навіть ним ми могли користуватися лише за згодою західних держав і Німеччини. Наша економічна ситуація загострилася, насамперед вельми ускладнилося стратегічне становище. Німецьке військо стояло біля самого нашого кордону, небезпечно близько до двох важливих об’єктів — Мурманська і нікелевих копалень Петсамо.

Ситуація, що виникла на півночі, створила там поле великополітичного напруження, яке мало двоїстий вплив на долю Фінляндії. З одного боку, присутність німецького війська на півночі Норвегії породжувала ризик, що росіяни вдадуться до контрзаходів, а отже, під загрозою опиниться щойно здобутий Фінляндією мир і державний суверенітет. З другого — німецький силовий чинник на півночі становив дужчу противагу таким намаганням, ніж на це була здатна самотня Фінляндія. Коли норвезькі друзі дорікають нам за те, що 1941 року ми стали побратимами німців, вони забувають: підґрунтям цього було становище, яке поставило Фінляндію перед вибором або–або і на виникнення якого не міг не вплинути крах норвезької оборони.

Через 35 років по розірванні шведсько-норвезької унії Норвегію було покарано нападом Німеччини за те, що вона вихопилася з оборонно-політичної єдності, не компенсувавши її оборонним альянсом зі Швецією і навіть не приділивши належної уваги обороні власної країни. Мало хто міг тоді передбачити, що відгомін розірвання унії дійде колись і до Фінляндії. Що міг би означати для північноєвропейських країн альянс на засадах справжньої волі до оборони, засвідчив перебіг подій 1939–1940 років.

Шанс для Фінляндії зберегти нейтралітет і водночас полегшити економічне становище було втрачено, коли провалився задум Швеції впровадити мир у північній Норвегії. Цей план[33] — один з нечисленних виявів активності у шведській зовнішній політиці під час Другої світової війни — Стокгольм запропонував, коли тривали бої за Нарвік. Полягав він у тому, щоб і французько-британські, і німецькі сили залишити район Нарвіка, а замість них там стали шведи. Фінляндії, яка побоювалася російських прагнень, у тодішній ситуації було б вигідніше, щоб військо західних держав закріпилося на півночі Норвегії, де вони пильнували б великі інтереси і до, і надто після розпаду німецько-російського побратимства. Проте на початку червня західні держави відкликали послані до Норвегії 20 000 вояків, щоб перекинути їх на Французький фронт. Залишаючись у північній Норвегії, ці сили з багатьох поглядів більше служили б інтересам західних держав, а для Фінляндії їх перебування там було б важливим зрівноважним чинником і проти Німеччини, і проти СССР.

Від червня 1940 року розвиток загальної ситуації не віщував нічого доброго. Західні держави, в особі яких фінляндська зовнішня політика мала найдужчу підтримку, було розбито вщент. Німеччина зосередила сили на масштабній експансії на захід. Таким чином, Совєтський Союз мав розв’язані руки, щоб розширювати власні стратегічні позиції.

Події в Балтії засвідчили, що Кремль не марнуватиме такої нагоди. Лихе передвістя можна було побачити в нотах від 13 і 28 травня, адресованих Литві зі звинуваченнями в антиросійських діях. А 14 червня надійшов ультиматум, і вже наступного дня розпочалася окупація країни. 19 червня такої самої долі зазнали Естонія й Латвія. Фінляндська розвідка доносила про велике військове приготування в Ленінградському округу, і зі зрозумілою тривогою ми запитували себе, чи не настала черга Фінляндії.

2 червня — лише за кілька днів після «другого попередження» Литві — росіяни висунули Фінляндії вимогу, на яку не давала підстав мирна угода: повернути всі вивезені з Карелії й півострова Ганко підприємства, і державні, і приватні. 23 червня, за чотири дні після окупації Естонії й Латвії, надійшла ще одна вимога: концесію на нікелеві копальні в Петсамо або віддати Совєтському Союзу, або передати від британської «Монд нікель кампані» товариству, акціонерний капітал якого буде поділено нарівно між Фінляндією й СССР. Навряд чи випадково, що ця вимога з’явилася після того, як британське військо залишило не тільки північну Норвегію, а й усю материкову частину Європи. Як заявив Молотов, росіян «не так цікавить залізна руда, як сам терен, з його довічними запасами нікелю». І нарешті 27 червня Кремль зажадав або демілітаризувати Аландські острови, або фортифікувати їх спільними зусиллями Фінляндії й СССР.

Хоча преса на прохання уряду утримувалася від висвітлення цих резонансних вимог, невдовзі про них пішли чутки. Скидалося на те, що в цій низці примусу криється початок такого самого розвитку подій, як на південному боці Фінської затоки.

Найбільше збурив громадськість напад на фінський пасажирський літак «Калева», який 14 червня було збито під час регулярного рейсу Таллінн–Гельсінкі. Вдалося з’ясувати, що це зробили два російських винищувачі і що російський підводний корабель, перебуваючи поблизу, забрав з нього багаж. Разом з фінським пілотом і екіпажем «Калеви» загинули пасажири, які були іноземцями, зокрема французький дипломатичний кур’єр, чий поштовий мішок належав до підібраної здобичі. У тодішньому дражливому для Фінляндії становищі уряд хотів за всяку ціну уникнути конфлікту, а тому волів ані протестувати, ані вимагати компенсації. У версії для широкого загалу було зазначено, начебто літак упав унаслідок нез’ясованого нещасного випадку, та усі знали, що саме насправді сталося. Це, до речі, потвердив кілька років